Історія часто сама запрошує до того, щоби з нею трохи погратися. Щоби скористатися тим, що було, і тим, що є, для віртуальної розумової побудови - як би могло бути. І тоді, і тепер. Саме такі ігри є тим, що ми називаємо уроками історії, історичними висновками і орієнтирами у можливостях майбутнього.

Цього року таким запрошенням стала символіка чисел. 1 листопада 2010 року стало зрозуміло, що актуальна українська ситуація просто спонукає згадати інше 1 листопада, яке було 92 роки тому, у 1918 році. Це потрібно робити вже тому, що історія ще раз виявила свою здатність повторюватися. Хоча би у сфері настроїв і загальної атмосфери.

Перші результати місцевих виборів показали, що галицька проблема, про яку певний час вже говорять інтелектуали, вийшла за межі інтелектуального середовища. Те, що галицькі виборці проголосували принципово інакше, ніж решта українців, і те, що їхній вибір був передовсім протестом як щодо загальнодержавної політики, так і щодо місцевих нерадикальних політиків, виказує панівний настрій значної кількості галичан - зрозуміло, що так бути не може (тобто не можна, щоби так було), зрозуміло, що щось потрібно робити, робити вже і рішучо. І зрозуміло, що зовсім невідомо, що ж варто робити, щоби чогось досягти.

Точно такі самі настрої панували у Галичині 1918 року. Трохи інакшими були фігуранти гри і умови зовнішнього середовища, але базові відчуття, які врешті виявляються тим, що спонукає до якихось масових зрушень, були аналогічними.

Якщо ж загальну картину реальності жовтня-листопада 1918 року розрізати на уявні пазли-фрагменти і трохи їх перемішати, то виявиться, що дуже багато цих фрагментів цілковито збігаються з сучасними пазлами, які ще не складені у картину найближчого майбутнього. Віртуальна гра з різними варіантами припасовувань фрагментів минулого і сучасного може бути корисною навіть тому, щоби з'ясувати, якого ж майбутнього ми насправді хочемо і наскільки переконані у своєму хотінні.

Таємниця успіху галицького майбутнього полягає передовсім у відповідальному з'ясуванні власного бажання. Пора зрозуміти, що нічого ганебного у щирому бажанні спільноти немає. Власне у цьому полягає найвище розуміння свободи колективного вибору. Натомість відсутність бажань або не цілком бажання, всілякі багатовекторності і сумніви у праві на власне історичне право призводять до неспроможності самим робити свою історію, своє життя.

Саме відсутність реальних (а не реалістичних) бажань - це найважливіше, що впадає у вічі, якщо уважніше придивитися до фрагментів 18-го року. І найбільше ніхто не хотів брати на себе відповідальність за свою долю.

Як навмисне, ситуація складалася таким чином, що можна було майже все.

Австрійська імперія переставала існувати. Війну вона остаточно програла, і тепер йшлося про існування самої Австрії. Усі народи імперії чітко проголосили свої самостійницькі державні наміри. А українці все ще чекали. Галицькі політики, які так довго мріяли про незалежну Україну, виявилися неготовими до того, що її можна було робити вже. Формуючи Українську Національну Раду - політичний провід нації, вони одночасно не переставали вести переговори з австрійським урядом про те, щоби залишитися у складі якоїсь австрійської федерації на правах автономії.

Усі галицькі патріоти були переконані, що омріяна Україна має бути тільки соборним об'єднанням усіх українських земель. Саме ця мрія спонукала галичан воювати у австрійській армії проти Росії - заради визволення Великої України.

виВосени 1918 року Українська держава вже існувала. Але приєднуватися до гетьманської України галичани не хотіли, вважаючи, що гетьман провадить свою країну назад до Росії. Зрештою, у Києві теж не виказували і найменшого зацікавлення у втручання в галицькі справи. Очевидно, що київська українська ідея може обійтися без галицької присутності.

Відповідальність на себе мусили взяти поляки. Творячи свою відновлену державу з трьох частин, розділених століття тому між сусідами, вони не сумнівалися в тому, що до складу нової країни повинен входити Львів і вся Східна Галичина. Щойно остаточно переконавшись у тому, що австріяки не збираються офіційно передавати владу у Галичині українцям, а польська державотворча комісія вже виїхала з Кракова до Львова, політики погодилися на вмовляння українських офіцерів і дали формальну згоду на здійснення військового перевороту.

Сама революція була найвдалішим і найвагомішим чином галицької державності. Кількадесят офіцерів, опираючись на кілька сотень українських солдатів, чітко і блискуче здійснили силове захоплення влади у Львові. Для цього досить було роззброїти у казармах вояків-неукраїнців, арештувати цісарського намісника і захопити кілька важливих військових і адміністративних об'єктів. Вранці столиця нової української республіки прокинулася під жовто-синім прапором. Факт проголошення суверенної Української держави став найщасливішою подією для кількох мільйонів людей, вершиною їхніх прагнень і сподівань. Щастя тривало цілу добу. Поза Львовом владу так само легко перейняли місцеві комітети.

Але вже на другий день потрібно було щось робити по-новому, по-своєму. І тут почалися справжні труднощі, бо ніхто не знав, що потрібно робити за незалежності.

Добре, що наступний крок вказали львівські поляки. Польська більшість, обурена виступом українців, розпочала збройний опір, який невдовзі перетворився у справжню війну. Український провід проголосив, що львівська кампанія є першорядним питанням усієї держави. Столиця кликала на допомогу й оголошувала мобілізацію. Нечисельне українське військо, якому бракувало командирів і боєприпасів, героїчно боронило свої позиції у місті, яке так само героїчно чинило спротив, чекаючи на порятунок з Кракова і Варшави. Польська п'ята колона вдавалася до усіх методів, лиш би врятувати свій Львів. На щастя, Українська держава не відповіла міському населенню тим самим заради втримання влади будь-якою ціною. Хоча це і привело до поразки, але врятувало українську душу.

Натомість виявилося, що українське населення Галичини - переважно селяни і солдати, які щойно повернулися з фронтів світової війни - зовсім не поспішає встрявати у нову війну. Втома від жахіть попередніх років і радість від того, що своя держава вже є, спричинилися до того, що оголошена мобілізація не дала очікуваного результату. Провінція не надала столиці потрібної підтримки.

На двадцять перший день війни українське військо відступило зі Львова. Втрата столиці означала поступову втрату всього іншого. Здобувши Львів, поляки утвердилися у своїй легітимності щодо всієї Східної Галичини. Українсько-польська війна стала головним питанням утвердження цілісної польської держави.

Натомість уряд Західно-Української Народної Республіки далі не міг визначитися із своїми намірами. Невіра у повноцінність власного державного утвору привела його до такого фатального кроку, як проголошення злуки з Українською Народною Республікою. А перед тим галичани відмовилися від того, щоби світова спільнота визнала суверенітет ЗУНР в обрізаних межах - без Львова, Борислава і Перемишля.

Ставши формальною частиною УНР, Східна Галичина добровільно перестала бути суб'єктом міжнародної політики. Тепер її доля перестала цікавити усіх, крім поляків, яким УНР віддала ці свої не свої території в обмін на допомогу у війні з радянською Росією. Нічого дивного, що це закінчилося тим, що Польща врешті помирилася з Росією, відмовившись від втручання в українсько-російські стосунки.

З усієї цієї послідовності подій можна зробити висновок, що відсутність повноцінної західноукраїнської державної ідеї призвела до того, що у період, коли усі центрально-європейські народи створили свої незалежні держави, українці втратили нагоду зробити це хоча би на частині української етнічної території. А залишитися бездержавним народом після Першої світової війни означало закріпити за собою репутацію не цілком повноцінної нації впродовж усього такого важливого двадцятого століття.

Звичайно, і листопадовий зрив, і короткий період ЗУНР, і українсько-польська війна за незалежність мали величезне значення для дальшого розвитку галицької спільноти. Поразка багато чого навчила, а героїка Української Галицької Армії впродовж кількох десятиліть формувала національну свідомість західних українців.

Врешті жорстокий і немудрий польський окупаційний режим все ж таки врятував галичан від двадцяти вирішальних років совєтизації. Шкода тільки, що це не залежало від волі самих галичан. Як і те, що врешті всі українські землі згодом були об'єднані у соборній радянській республіці.

Галицький кореспондент