Дежавю. Не знаю як у кого, однак перше слово, яке міцно засілося в свідомості при перегляді «сутички» депутатів в парламенті, було саме «дежавю». Десь це вже було, десь ми це вже бачили. Пролонгація перебування Чорноморського Флоту у квітні цього року більше нагадувала «останній день Помпеї», аніж засідання народних обранців демократичної європейської країни. Окутана гущою диму сесійна зала видавалася схожою на арену бойових дій, в якій метають яйцями, розмахують парасольками та влаштовують справжнісіньке побоїще. Втім, як показала практика, пізній вечір четверга для багатьох депутатів перетворився на свого роду «армагедон». І це при тому, що країна бачила лише 41 секунду відео, на якому депутати неначе зголоднілі звірі товкли один одному голови.

Необхідно зазначити, що блокування парламентської трибуни як засіб ведення політичної боротьби не є новим й активно використовувався в попередні роки як більшістю, так і меншістю. Однак, жодного разу за винятком «харківських угод» блокування не перетворювалося на засіб фізичної розправи над опонентами. Питання для чого? Для того, щоб показати власну силу, дати їй можливість вивільнитися назовні, налякати опонента, зайвий раз засвідчити власну безкарність…. Власне, коли на наступний день чуєш від спікера Литвина слова про те, що "Депутати, це не секрет, зі зброєю ходять в сесійну залу", в думках мимоволі виринають, «а якщо б….». Неприведи Боже, звичайно.

«Методи, які застосувала Партія Регіонів, цілком відповідають ґенезі цієї партії». До слів Олександра Сича варто додати лише те, що подібне властиве не лише владоформуючій сьогодні політичній силі, але й представникам інших політичних партій, що в різні часи опинялися при владі. Згадати б хоча всім відомого бютівця Лозинського… Сп’яніння владою і виринаюче внаслідок цього відчуття безкарності яскравим чином характеризують сучасні українські політичні реалії.

Одним словом, демократія в її вітчизняній інтерпретації… Водночас, все частіше  ловиш себе на думці, що у команди, в руках якої опинився «штурвал» управління країною, наявне власне розуміння демократії та шляху, яким така демократія має рухатися. «Демократія – це порядок…».От регіонали й взялися цей порядок в раді наводити, надаючи можливість усьому Європейському співтовариству в черговий раз переконатися наскільки велика різниця між демократією їхньою та рівнем демократії, політичної та правової культури в нашій державі.

Однак, під крилом ночі у нас депутати не лише б’ються. У четвер пізно вночі, рівно за тиждень до сумнозвісних подій у парламенті, Віктор Янукович провів свою всім відому тридцятихвилинну адміністративну реформу. Власне, «опівнічну реформу» Віктора Януковича й реформою назвати доволі важко. Скоріше вимушеною, однак давно назрілою й не менш необхідною реорганізацією виконавчої гілки влади. Разом з тим, поряд із певним скороченням бюджетних коштів, що йдуть на утримання державного апарату, така реорганізація перетворює Президента із Глави держави ще й на голову виконавчої гілки влади. Прем’єр ж трансформується у «виконавчого секретаря» Президента й виконавця його доручень та «забаганок».

Перерозподіл повноважень депутати влаштували і в Івано-Франківській міській раді. Чергова сесія міської ради, головним питанням якої став розгляд і прийняття проекту регламенту ради,тривала в палких суперечках та властивому депутатам саркастичному стилі понад п’ять годин. Власне, яблуком розбрату між депутатським корпусом та міським головою стала 56 стаття проекту Регламенту. У ній передбачалося, що депутатські комісії мають право розглядати кандидатури, які подає мер на управлінські посади і затверджувати їх.

Одним словом, міська рада в особі фракцій, які розробляли регламент – «Свободи», «За зміни в Івано-Франківську», «Батьківщини» та «Третьої сили», – прагнули контролювати та безпосереднім чином впливати на процес прийняття міським головою тих чи інших кадрових рішень. Це б за задумом депутатського корпусу мало забезпечити більшу публічність та відповідальність у прийнятті кадрових рішень. Однак, до чого призведе така зміна прекрасно розумів й Віктор Анушкевичус, а тому міський голова взявся усіляко відвойовувати такі посягання на власні повноваження. Віктор Андрюсович зокрема заявив, що такі благі наміри депутатів суперечать чинному законодавству, й конкретизував, посилаючись на регламент ради попереднього скликання та Закон України «Про місцеве самоврядування».

В результаті, злощасне «затвердження» з вище зазначеної норми таки забрали й рішення проголосували 51 «за». Таким чином, рада залишила за собою право попередньо розглядати кандидатури на ті чи інші управлінські посади, однак такого роду рішення носитимуть виключно рекомендаційний характер. Міський голова на такі рекомендації зважати не зобов’язаний.

Разом з тим, якщо приміром певний управлінець з своїми обов’язками справлятися не буде чи викличе хвилю депутатського невдоволення, фракції завжди зможуть відсторонитися, повісити всіх собак на відповідного чиновника та міського голову за неефективне управління й вийти до громади з риторикою «а ми попереджали…».

Сесія також засвідчила, що прогнози окремих фахівців про так зване консенсусне, погоджене «голосування» між міським головою та «Свободою» виявились передчасними. «Курортний роман», яскравим втіленням якого стало фото, розміщене практично у всіх місцевих ЗМІ, на якому Роман Онуфріїв, Віктор Анушкевичус та Зіновій Фітель «мило» ділили посади у виконкомі та комісіях, добіг свого завершення. Кожен з суб’єктів переслідує власні інтереси й лише там, де вони пересікатимуться можливий консенсус. Міському голові та депутатам, які вкотре продемонстрували партдисциплінованість, доведеться шукати консенсус й протистояння не уникнути. Таким чином, легкого життя Віктору Андрюсовичу чекати не варто.

Тим паче, що доброзичливців в нього й надалі вистачає. Приміром Ярослав Бачкур, в «Батьківщини» якого склалися особливо «теплі» стосунки з міським головою ще з попередньої каденції, не лише поставив під сумнів шкільні здобутки Віктора Анушкевичуса, але й, щоб призначеним не шкодило почуття вдячності міському голові, прагнув урівноважити її такою ж вдячністю до міської ради, точніше окремих її депутатів, які б відігравали роль так званих управлінських лобі. Знову нагадав про себе й Сергій Борзов, який мотивував необхідність прийняття вище означеної норми, посилаючись на попередні провини мера й як свого роду запобіжний захід. Схоже, що в новообраній раді функцію першого та головного критика міського голови з боку фракції «За зміни в Івано-Франківську» делеговано саме Сергію Борзову, для якого це вже є звичною справою.

Міському голові в будь-якому разі доведеться шукати порозуміння з депутатами і в першу чергу з «Свободою». Всі інші фракції ж намагатимуться перехопити щось і собі. Тим паче, що для того, щоб створити фракцію тепер достатньо і двох депутатів. Обділеним залишився лише єдиний представник політичної партії «Собор» – для повного щастя не вистачало лише прийняти норму за якою кожен депутат міг створювати власну фракцію…

Зіркою ж тижня став Юрій Соловей. Запис програми з ним нарешті вийшов у ефір каналу «1+1» й країна отримала можливість подивитися як натхненно на Луганщині допомагав людям наш політик. Щоправда запис програми відбувся вже давно, Юрій Соловей вже в Івано-Франківську, однак тим не менше й надалі залишається без мандата…

Підсумок б хотілося завершити анекдотом, який яскравим чином характеризує останні заяви Путіна про значення України у другій світовій війні. «Путін заявив сьогодні, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу. А якщо б це було на татамі і дзюдо, то він впорався з фашистами самостійно».

Ігор Дебенко, політолог