Початок останнього зимового місяця подарував  владі стабільність. Прийнявши у  вівторок зміни до Конституції України й визначивши нові дати проведення виборів усіх рівнів, влада не лише убезпечила себе від гіпотетичних небажаних несподіванок, але й в черговий раз яскравою мірою засвідчила, яке значення відіграє Основний закон в теперішніх «розкладах», й що, власне, представляє собою «демократія по-українськи».

     Більше  того, за великим рахунком саме такий  підсумок голосування був вигідним чи не всім депутатам. За винятком окремих «перспективних» політиків, подолання законопроектом конституційного бар’єру було на руку навіть багатьом з тих, хто таки проголосував «проти». В умовах політичної та юридичної непевності збереження недоторканості та гарантія усіх пільг й почестей за відсутності будь-якої відповідальності як мінімум ще на півтора року є немов манна небесна.

     Що  стосується місцевих нардепів, то їх позиція  в цілому виявилась передбачуваною. Регіонали Чуднов та Келестин, а також Круць, який до коаліції приєднався ще напередодні, проголосували традиційно «за». Дивним виглядає хіба що таке ж «за» «помаранчевої» Ліліани Григорович. Втім,  дивуватися їй немає чого хоча б через те, що у 2012 році Ліліані Степанівній виповниться круглих 55 років.  Піти ж на пенсію (якщо Тігіпко не передумає) безпосередньо із сесійної зали парламенту – мрія, що забезпечує спокійну й таку небідну старість.

     Щодо  інших, то Шлемко з Мойсиком в сесійній залі взагалі не з’явилися, а Шкутяк з Ткачем, хоча й з’явилися, однак в голосуванні участі не брали. Втім, неучасть в голосуванні – це ще не обов’язково рішуче «ні» закону.

     Разом з тим, набагато цікавіше було б, якщо б приміром картка Дмитра Шлемка за прикладом голови «Просвіти» випадково опинилася не в тих руках. Прес-конференцію у вівторок довелося б скликати із зовсім іншого приводу. А так скоріш за все прийдеться слухати вже звичну риторику.  

     Її  суть коротко виклав в черговому  листі Юрій Романюк, який за відсутності  головного партійного вождя області, вже давно перебрав на себе роль основоположного медіуму «Батьківщини» на Прикарпатті.  Схоже, епістолярний жанр вже стає звичним для політика. Приклад не менш епатажного Руслана Коцаби не канув в лету, а сам Романюк, хоча й у властивому йому стилі, доволі точно охарактеризував ситуацію, що складається: «Янукович і компанія, що привела його до влади, включаючи і наших прикарпатських «противсіхів», остаточно утвердили в Україні абсолютну тоталітарну диктатуру однієї особи – Януковича, проти свавілля і дій якої в державі не залишилось жодного юридично-правового, інституційного органу стримування, обмеження чи балансу владних повноважень, окрім одного – рішучої і невтримної народної волі та революційного напору народу як єдиного носія влади в державі».

       І хоча про диктатуру в класичному значенні цього слова говорити сьогодні ще не доводиться у повній мірі, але наявність хоча й ситуативної, однак таки конституційної більшості, не лише замикають в руках Віктора Януковича всі гілки державної влади, що неприпустимо для демократичних устоїв, але й створюють йому майданчик практично для необмеженого маневру. Якщо попередню владу можна було охарактеризувати «владою втрачених можливостей», що паразитувала на Демократичному фасаді, то чинну – як правління «одурманених владою», які прикриваються демократичною ілюзією, винищуючи її.

     Миттєве прозріння

     Роль  ж головного борця із партійною  символікою під час масових заходів схоже вирішило взяти на себе місцеве УНП. Партія, яка з-поміж інших чи не найбільше нехтувала національними стягами під час урочистостей, що з вини місцевих «національно-патріотичних» парткерівників зазвичай перетворювалися на партійні мітинги, закликала надалі відмовитися від подібної практики. З чим пов’язане таке раптове прозріння сказати важко. Можливо, це лише черговий піар-хід партії за відсутності інших тем, що могли б привернути увагу громадськості, який обіцяє бути розвінчаним вже під час найближчих масових заходів. Можливо, партійних очільників вразила символічна піша хода на День Соборності, коли усі місцеві «горе-патріоти» отримали подвійного ляпаса від «Партії Регіонів». А можливо, не дарма дана проблема скільки раз порушувалася у підсумках й незабаром піде ланцюгова реакція… Час покаже. З впевненістю можна лише сказати, час єднатися під національним стягом настав вже давно.

     «Третій»  зайвий

     Водночас, Івано-Франківська міська рада єдиною й повноцінною скоріш за все стане ще не скоро. Схоже, нечисть у міській раді, про яку під час останньої виборчої кампанії так натхненно розповідав Андрій Микитин, є ніким іншим, як духом зайвого депутата. То їх більше, то менше… Дякувати Богу, всі живі, однак, як виявляється, не всі депутати. Останній «недодепутат» – Роман Тимків. Міський тервиборчком згідно з рішенням суду таки визнав Тимківа 60-м депутатом міської ради. На останній сесії він мав отримати заповітну корочку, а «Третя сили» мала отримати третього депутата й перетворитися на повноцінну фракцію з точки зору власного найменування. Однак, наразі всі старання Володимира Чорноуса та Юрія Солов’я бажаного результату не дають.  Виявляється, в рідному Франківську навіть при певній кооперації з міським головою, що вже само по собі видається неймовірним, справи вирішувати не так легко, як на тій ж таки Луганщині.

     На  шляху депутатського посвідчення  Тимківа опинилася «Свобода». Саме даній політичній силі й належить заповітне 60 місце. Однак, отримавши  за підсумками виборів несподіваний результат навіть для самих себе, партії елементарно не вистачило кандидатів, щоб заповнити усі мандати. Цим власне й скористався Тимків, однак обрав початково неправильний підхід. «Свобода», з одного боку, абсолютно права, коли не бажає віддавати належне їй місце депутату-чужаку. Ще невідомо, як це може вплинути на подальші голосування й гегемонію цієї політичної сили в раді, коли приміром хтось занедужає чи просто не прийде на сесію. З іншого боку, ця політична сила на сьогодні має 34 мандати, що само по собі є абсолютною більшістю в раді, й запас у «Свободи» непоганий. А тому чи 26, чи 27 мандатів в опонентів – особливої ролі на перший погляд не грає. Хоча, чим лукавий не жартує. Відповідно, така позиція, хоча й правильна, однак в значній мірі є справою принципу. А принципи ж, як відомо, можна підкоректувати. Головне – підхід й пошук точок дотику. До цього часу ж Тимківу вочевидь доведеться повторити долю 61 депутата міської ради попереднього скликання. Питання Тимківа може постійно включатися до порядку денного, однак до його розгляду депутати просто не доходитимуть.

     Натомість депутатське посвідчення готується  отримати Ігор Зварич. Щоправда, голосувати Ігорю Теодоровичу прийдеться не у тісних місцевих залах, а в сесійній залі Верховної Ради України. Заступник голови ОДА таки дочекався просування списку й після відкликання цілої низки сумісників може спокійно пакувати валізи до столиці. Разом з тим, кількість наших земляків у складі фракції «Партії Регіонів» може й не збільшитися. Василь Чуднов за певних обставин свій депутатський мандат може скласти...

     Рада  на благо?

     І наостанок про створення громадської  ради, яку так довго афішували  й яка нарешті провела свої установчі збори. Відповідно до «Типового  положення про громадську раду…», вона є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики. Нібито цілком зрозуміла й благородна мета, яка б мала лише зміцнити засади громадянського суспільства в країні.

     Однак, в апараті тої ж таки ОДА  існує ціла низка управлінь та відділів, які прямо або опосередковано відповідають за забезпечення діалогу на рівні «влада-громада» й покликані сприяти реалізації інтересів різного роду громадських організацій й врахування їх позиції в діяльності органів влади. Окрім того, маємо ту ж таки обласну раду, яка є прямим виразником інтересів громади, маємо механізм громадських слухань, маємо ЗМІ, що мали б здійснювати громадський контроль. Звичайно, кожен з даних інститутів не є ефективним в повній мірі і громадська рада мала б максимально сприяти врахуванню інтересів громади в управлінській діяльності. Втім, навіщо в такому випадку дублювання повноважень?

     На глибоке переконання, її створення зумовлене в першу чергу не так бажанням побудувати соціально гармонійне суспільство загального достатку, як є намаганням верхів промоніторити громадські організації на предмет життєздатності, взяти під контроль й поставити собі на службу представників цих громадських організацій, зробити їх поведінку передбаченою та безпечною, а також розмити відповідальність за власне управління, посилаючись та виправдовуючись за ті чи інші рішення наявністю відповідних консультацій й схвалення подібних ініціатив громадськістю.

     «Нітратна демократія»

     Цитатою ж тижня можна вважати наступні слова Михайла Вишиванюка: «Нам у 89-му-90-му роках підкинули в сільському господарстві тему нітратів. Всі тоді боролися з нітратами. На кожному мітингу говорили про демократію і нітрати, хоч ніхто не знав що то таке. Тепер всі боряться з корупцією. Так, корупція це зло. Але корупція є всюди. Часто в тих країнах, які нас вчать, в самих корупція більша ніж в Україні». За великим рахунком Михайло Васильович таки правий, однак, навряд чи в багатьох країнах тендери на одержання багатомільярдних замовлень від держави проводяться за участю одної-єдиної фірми. Це лише один приклад, а їх насправді десятки. І коли ми ведем мову про корупцію, то слід розуміти під нею весь уклад життя в країні. Україна – це країна суцільної корумпованості, де корупція як явище вже наскільки укорінилося в свідомості, що, здається, передається вже з молоком матері при народженні.

Ігор Дебенко, політолог