9 травня. Продовження.

      9 травня, як і очікувалося, стало  головною темою для обговорення  всього звітного тижня. Масові  сутички у Львові, акції протесту в Івано-Франківську та Тернополі спричинили небувалий резонанс не лише в Україні, але й за кордоном, в першу чергу в сусідній Російській Федерації. Несприйняття будь-яких символів «совєтів», спалення червоних прапорів та зривання георгіївських стрічок, що мало місце в Україні, явно не вкладається в російське сприйняття «руського миру» й ваги України в ньому.

      Дарма, що ще кілька місяців тому Путін  публічно озвучив власне бачення  ролі української нації в Другій світовій війні… Дарма, що коли брутально зачинялася чи не єдина українська бібліотека в Москві, офіційний Київ по-зрадницьки не бажав втручатися «у внутрішні справи» іншої держави…

      Втім, офіційна Москва мовчати не звикла. Тим паче, коли це стосується України. Відверто пропагандистські ролики стосовно подій у Львові пронеслися практично  по всіх загальнонаціональних  каналах Росії. Як наслідок, Держдума приймає спеціальну заяву, а лідер ЛДПР, народний російський «байкар» Жириновський вимагає визнати людей, які приїжджають на заробітки із Західної України, персонами нон-грата в Росії.

      Ось тут Віталіна Раденька, до якої ми ще повернемося, зі своїми сумнозвісними висловлюваннями була б зовсім не зайвою. Втім, у заступника міського голови набагато красномовніше получається коментувати своїх підопічних. Хоча, Жириновському не зайве було б нагадати, що з такими темпами міграції зі Сходу, ще трохи й на «генетически недоразвитый регіон», переповнений немитими і нечесаними циганами, перетвориться Росія.

      Що  робить в цей час українська влада? Президент доручає Генеральній Прокуратурі розібратися в суті конфлікту, народні депутати вимагають звіту міністра внутрішніх справ А. Могильова.

      Що  ж маємо насправді? В п’ятницю вранці А. Могильов у прямому ефірі показує народним депутатам, а заодно й усій країні, кіно про події у Львові. Майстерно змонтовані кадри та вдало підібрані сюжети винесли вирок – відповідальність за сутички лежить в першу чергу на націоналістично налаштованих галичанах. Іншого не дано… Дарма, що будь-які масові заходи в Львові того дня були заборонені. Дарма, що до Львова з червоними знаменами приїхали промосковсько орієнтовані «кримські гастролери».

      В інформаційному просторі ж витають  найрізноманітніші заяви – від  вимоги позбавити Львів права  проводити матчі Євро, що рівнозначно  слабоумству й недалекоглядності  окремих вітчизняних політичних діячів, до вимоги заборонити «Свободу» як таку.

      Найцікавіше те, що події 9 травня, як це парадоксально  не звучить, практично оминули стороною комуністів. Головними дійовими особами  поряд із «Свободою» були до цього  практично нікому не відомі партія «Родіна» та «Русское единство».

      Втім, вже наприкінці тижня комуністи  таки активізувалися. Як стало відомо, нардеп Царьков (один із авторів закону про червоні прапори) заявив, що уже 22 червня в Львові за участю комуністичних, комсомольських організацій планується проведення цілої низки заходів з нагоди початку Другої світової війни. Відповідно, немає сумніву, що уже незабаром Україна може стати свідком чергової провокації.

      Замерехтіли й місцеві комуністи. Івано-Франківська обласна організація КПУ разом із іншими лівими у відповідь на заборону використання на місцевому рівні червоних прапорів та після подій 9 травня звернулася до Президента з проханням звернути увагу на те, що «у населених пунктах західних областей незаконно вивішуються поряд з держаним прапором України червоно-чорні прапори». Судячи ж із тексту звернення, усі націоналістично орієнтовані організації Галичини розцінюються не інакше, як «націонал-фашисти».

      На  жаль, 9 травня перетворилося на добре  сплановану політичну провокацію, яка, втім, передбачала досягнення чітко  окреслених політичних цілей. Їх з точки зору Львівщини досить чітко означив Юрій Шведа. Послуговуючись ними, та беручи за основу виокремлені в попередніх підсумках висновки, наведемо власні:  

      Втім, необхідним є ще раз зауважити, що відповідальність за події 9 травня одинаковою мірою лежить як на одних, так і на інших.

      В Україні ж наскільки захопились 9 травням, що практично непоміченою  залишилась інша, не менш трагічна дата – День пам‘яті жертв політичних репресій. Хоча, саме ця дата могла б об’єднати як Схід, так і Захід. 

      Епопея  по-калуськи

      Висловлювання новоспеченого заступника калуського міського голови з питань медицини Валентини Радецької не лише стали справжнім шоком для калушан та громади області, але й встигли прогриміти на цілу країну. Слова Радецької спричинили бурхливу реакцію, як в самому Калуші, так і в області загалом. Це й не дивно, адже чиновник образила честь, людську гідність та релігійні почуття усіх без винятку галичан. Негативну оцінку словам Радецької висловили не лише калуські медики, але й численні культурні діячі, письменники, голова обласної ради, Калуська районна рада, різноманітні політичні партії.

      Водночас, позиція міського голови, як і Калуського міськвиконкому, залишається доволі дивною.

      В той час, як громадськість закликає Ігоря Насалика звільнити Радецьку й відправити її туди, звідки й привіз, калуські посадовці воліють якщо не мовчати, знизуючи плечима, то обмежуватися обмовками. Що в принципі й не дивно, адже, бовкнувши зайвого, можна й самому позбутися посади.

      Щодо  самої Радецької, то, обмежившись словами «на заборах тоже пишуть», вона не знайшла нічого кращого, як піти на лікарняний. У відпустці перебував й самий Насалик. Лише наприкінці тижня в пресу потрапив його коментар стосовно готовності звільнити свого заступника в тому випадку, якщо в суді буде доведено, що такі висловлювання дійсно мали місце.

      Міський голова в ситуації, що склалася, обрав позицію й став на захист своєї підлеглої. В принципі, це нормально, адже будь-який керівник не лише відповідає за свого підлеглого, але й має захищати його від необґрунтованих звинувачень. Тим паче, коли за призначення того чи іншого посадовця, відповідальність несе персонально керівник. Тим паче, коли посадовець не місцевий, а спеціально запрошений, високооплачуваний столичний фахівець. Чи «фахівець»…

      Водночас, міський голова є ніким іншим, як звичайнісіньким службовцем, обраним  громадою Калуша для захисту її інтересів й реалізації довірених нею функцій. Відповідно, рахуватися з думкою свого «роботодавця» міський голова просто зобов’язний. Тим паче, коли це позиція не поодинокого мешканця, а колективна вимога фахівців цілої галузі.

      Втім, калуським чиновникам наразі характерна позиція так званого «глухонімого вар’яти»…

      За  рівнем асигнувань на медицину Калуш  сьогодні посідає чільне місце в  Україні. Віталіна Радецька, за словами  міського голови, своїм завданням  має наблизити калуську комунальну медицину до такого ж рівня обслуговування населення, як і приватну. Відповідно, окремі «добродії» цьому намагаються перешкодити. З іншого боку, на призначення Радецької існує й протилежна точка зору. І стосується вона зовсім інших якостей й цілей як таких.

      Щодо  Ігоря Насалика, то, незважаючи на ледь не абсолютний показник довіри на останніх місцевих виборах, окремі рішення міського голови викликають все більше невдоволення в громади. Достатньо сказати, що за останні кілька місяців Калушем прокотилося одразу кілька публічних кампаній супроти Ігоря Насалика. Далеко не всі з них мали політичний характер. В окремих випадках ініціаторами висловлення свого незадоволення ставала й сама громадськість. Не додасть рейтингу Насалику ситуація навколо Радецької. Населення б воліло побачити більш рішучого міського голову в питаннях, що стосується захисту інтересів та гідності громади. Натомість медикам обіцяється додаткова надбавка, яку важко розцінити не інакше, як спробу підкупу.

      Наразі  здобутки Насалика все ще із запасом перевершують втрати й допущені прорахунки. Однак, авторитет, як і рейтинг, важко набути, втім надзвичайно легко втратити. А парламентські вибори вже не так і далеко. 

      Доступ  до інформації: відкритість чи профанація?

      На  фоні подій 9 травня практично непоміченою залишилась інша, не менш знаменна подія – набув чинності Закон України «Про доступ до публічної інформації», а також новий закон «Про інформацію». Варто зауважити, що прийняття закону, незважаючи на те, що це одна із вимог Європейського Союзу, затягнулося в часі. Щоразу знаходилися ті, в яких законопроект викликав, якщо не фобію, то яскраво виражений дискомфорт. Прийняття ж закону стало результатом спільних зусиль як журналістів, численних громадських організацій, окремих активістів, так і окремих правників та політиків. 

      Як  справедливо зауважив один із авторів законопроекту Андрій Шевченко, «цей закон може і повинен стати зброєю для тих, хто на практиці готовий кидати виклик Системі – в ЖЕКу і в Раді, в мерії і в податковій, в університеті і в лікарні».

      Закон встановлює нові реалії в сферах оприлюднення інформації розпорядниками інформації, чітко розмежовує поняття публічної, конфіденційної, таємної та службової  інформації, забороняє органам влади  створювати конфіденційну інформацію, значно полегшує процедуру подання запитів на інформацію, скорочує час розгляду й надання відповіді на запит. Приміром, якщо раніше процедура отримання відповіді на запит в кращому випадку могла тривати 30 календарних днів, зараз термін скорочено до 5 з можливістю в окремих, обгрунтованих випадках пролонгації терміну до 20 днів. В цілому, закон містить значно більше плюсів, аніж мінусів. Однак і вони є. Більше того, сьогодні окремі політики вже піднімають питання необхідності ревізії закону. Таким чином, загрози існують й дієвість закону покаже лише час та наявність політичної волі у еліти до його безумовного й безапеляційного виконання.

      Наразі  ж громадянин без повідомлення причин має право запросити в органу влади будь-яку інформацію, якою той володіє. Й орган влади зобов’язнаний її надати.

      Однак, як засвідчує практика, не всі органи влади підійшли готовими до нових  реалій. Кабінет міністрів так ще і не розробив рекомендації щодо граничних витрат на копіювання і друк, не спрацювали на належному рівні й інші органи влади, зокрема на місцях. На даний момент часу найбільшу готовність до виконання закону демонструє, як і годиться, Президент України. На офіційній інтернет-сторінці Президента України значиться спеціальний розділ щодо публічної інформації, розроблено і подано примірні форми подання запитів на інформацію, ведеться моніторинг та облік.

      Що  стосується місцевих чиновників, то на даний момент часу лише голова обласної ради Олександр Сич видав відповідне розпорядження щодо доступу до публічної  інформації. Інші посадовці наразі або мовчать, або обмежуються запевненнями про безумовне виконання закону.