У це навіть важко віриться, але вперше прочинивши свої двері назустріч «першачкам» ще 1845 року, сільська школа у Білоберізці на Верховинщині ось уже 166 років майже незмінно збирає за парти у свої тісні класи місцеву дітвору.

А трохи далі від старої будівлі, як іти вже до центру села, сиротливо дивиться темними шибками у світ крізь риштування недобудована нова школа. Вже наступного року вона справлятиме ювілей — чверть віку з тієї миті, як майстри заклали її фундамент і почали зводити стіни.

За атестатом — на Буковину

— Завершення будівництва школи — найважливіше для громади питання, — вкотре вже під час зустрічі з головою обласної ради Олександром Сичем, його першим заступником Василем Гладієм, головою Верховинської районної ради Ярославом Кікінчуком і журналістами підкреслює сільський голова Білоберізки Дмитро Іванюк.

Він, як і педагоги, зауважує, що справа не лише, в, образно кажучи, вельми «похилому» віці самої будівлі. «Через відсутність сучасної школи ми втрачаємо близько 100 дітей», — розповідає Д. Іванюк. Односельці, які живуть на віддалених від центру Білоберізки присілках, пояснює сільський голова, вимушені віддавати своїх дітей в інтернати аж у сусідні райони. Передусім у Косів. Але іншого вибору у них наразі немає. Бо до школи дітям — шість-сім кілометрів. І це лише в один бік. Звісно, щодня долати такі відстані гірськими плаями, а особливо в осінню негоду й зимову хурделицю, школярам не до снаги. ідеальним варіантом і для батьків, і для них було б створення у самій Білоберізці пришкільного інтернату. Власне так колись і планувалося. Але спочатку все впиралося у відсутність приміщень для інтернату. Тому й проект нової школи на 500 учнів розроблявся з урахуванням цієї потреби. І зведена, але не завершена будівля — це лише її перша черга. Втім, з огляду на хронічну фінансову скруту, тепер другу чергу навряд чи вже й будуватимутьѕ Вдалося хоча б нарешті отримати державні асигнування для завершення того, що вимурували майстри. До речі, риштування довкола будівлі, які видно на нашому фото, насправді за час будівництва геть прогнили. Вони лише шкодять стінам, бо у зливи вода рикошетить від дощок і мочить штукатурку. Тож громада має намір невдовзі демонтувати їх.

— Це по-перше. А по-друге, — продовжує свою розповідь Дмитро Іванович, — ще частина односельців, з огляду на тісноту і перевантаженість класних кімнат у старій будівлі, воліють за краще посилати своїх дітей на навчання до сучаснішої школи — через Черемош на Буковину. І виходить така арифметика: 16 школярів молодших класів вчаться вдома, у Білоберізці, а 40 — у с. Хороцевому Чернівецької області. І якби громада не старалася щороку підремонтовувати і підфарбовувати будинок та класи, а педагоги — берегти для дітей найцінніший скарб — 9 418 художніх книг та 1 590 підручників, більшість з яких далеко не нові і за віком, і за потребами учнів, школа у Білоберізці, звісно ж, не може дотягнутися до стандартів освітніх закладів уже ХХI століття.

Д. Іванюк звертає увагу на ще один, суттєвий для нього як лідера сільської громади, момент. Без сучасної школи з просторою спортзалою, а також спортмайданчиком, який мав би бути обладнаний поруч, на новому шкільному подвір’ї, молоді у великій Білоберізці практично нікуди подітися у вільний час. Потужний імпульс цікавому дозвіллю та фізичному розвиткові юнаків і дівчат якраз і могли б дати спортивні заняття та ігри. Тим паче що місцева дітвора до них тягнеться. Тут ще й сьогодні пам’ятають, як їхній колишній вчитель фізкультури А. Маротчак у шкільному гуртку готував борців, котрі перемагали навіть на всеукраїнських турнірах. і що двох найкращих вихованців Андрія Васильовича — Романа Михайлюка та івана Гнатюка запросили було до самого Києва. «Але то був початок 90-х років минулого століття. Складно було з грошима, дорого коштували проїзд та проживання в столиці. Десь через півроку вони повернулися додому. І втратили дуже велику перспективу», — зазначає Дмитро Іванович.

І знову наразі нічого не «світить»?

З проханням про добудову школи громада Білоберізки, як зауважує
Д. Іванюк, вже роки апелює до державної влади. Слова сільського голови підтверджує перший заступник голови обласної ради В. Гладій. «Нова школа, наскільки знаю, йде першою в переліку найважливіших соціально-культурних об’єктів краю, що потребують завершення, який область вносить на затвердження до Кабінету Міністрів України перед початком нового бюджетного року вже 10 років мінімум», — зазначає Василь Іванович.

Але при формуванні остаточного, вже підкріпленого бюджетними коштами титульного списку будов, вона з незрозумілих причин хронічно випадає. За останні десять років, як зазначає голова Верховинської районної ради Я. Кікінчук, лишень раз, у 2006 або 2007 роках, з Держбюджету таки «капнули» 300 тисяч гривень. «І то тоді, — зауважує Ярослав Миколайович, — коли Микола Палійчук, який на той час очолював облдержадміністрацію, особисто поїхав до Києва. За ті кошти виготовили і встановили на будові віконні рами, а також погасили існуючу на той час заборгованість перед будівельниками».

Дмитро Іванюк ще додає, що, повернувшись зі столиці, М. Палійчук твердо пообіцяв жителям Білоберізки, що вже наступного року в Держбюджеті буде передбачено справді серйозне фінансування для завершення будови. Але не склалося. Бо в 2008-му на Верховинщину прийшла велика повінь...

Нинішній рік для громади Білоберізки, на жаль, не став винятком. Спочатку за поданням Верховинської районної ради та за підтримки депутатського корпусу обласної ради місцеву школу вже вкотре включили до титульного списку найважливіших об’єктів соціально-культурного призначення, що потребують якнайшвидшого завершення. Д. Іванюк зауважує, що, наскільки йому відомо, попередньо навіть називалася конкретна цифра, яку начебто мали виділити з Держбюджету на нинішній рік, — шість мільйонів гривень. А взагалі, щоб педагоги та учні могли справити входини у ній, потрібно, на його думку, сім-вісім млн. грн. «Але ціни зростають стрімко. Сьогодні це може бути сім, а вже наступного року, можливо, і всі 14 мільйонів. Цього ніхто не знає...» — зауважує Дмитро іванович. Проте наразі виглядає так, що й нинішнього року державні асигнування новій школі у Білоберізці, образно кажучи, не світять. Поки що кошти на завершення чи принаймні продовження будівельних робіт не надходили.

Чотири платви — є лікарня

Та сама громада, зауважимо, всі ці роки не змарнувала у пасивному очікуванні, поки уряд нарешті зверне увагу на проблеми села. Питання соціального розвитку Білоберізки її жителі вирішували крок за кроком за власним рецептом. і сьогодні тут діє одна з найкращих у районі, а можливо, й в області, дільнична лікарня.

...Розпочинаючи ремонт старого ФАПу та його капітальну реконструкцію і розширення, місцеві жителі теж не мали грошей, але мали головного лікаря Івана Губчука, якого згадують нині з глибокою повагою.

— Іван Антонович завіз на підготовлений майданчик чотири платви й покликав нас їх «в’язати». Каже: «На понеділок я майстрів замовляю». Пригадую, прийшовши, відповів тоді йому, що майстрів кликати ще зарано, бо ж нічого, крім платвів, для будови немає, — розповідає нині Дмитро Іванюк. — Але зав’язали ми їх. Я поїхав до Києва, бо був тоді ще приватним підприємцем. А тут дзвінок. Телефонує наш головний лікар і каже: «Біда! Допомагай, бо майстри стоять без роботи». Я повернувся додому і віддав 18 кубометрів обрізних дощок для лікарні. І так всі в селі. Хто що мав...

Ярослав Кікінчук додає, що лікарню «піднімало» все село. «і лісничі, і підприємці, і всі інші жителі Білоберізки відпрацювали тут, як кажуть, за повною програмою. Всі без винятку», — наголошує голова районної ради.

Звичайно ж, допомагав селу у цій справі і район. «Ось це є показник того, що сьогодні реально може зробити громада за підтримки районного бюджету, — зазначив у коментарі Василь Гладій. — Повірте мені, тут використано невеликі кошти — якихось 300 тисяч гривень... Але люди мають практично нову лікарню практики сімейної медицини».

До лікарні жителі Білоберізки проклали навіть водогін. «Напередодні майстри закінчили всі роботи і ми настелили лінолеум у палатах та кабінетах, а наступного дня Івана Антоновича не стало», — із сумом розповідає Д. іванюк.

Сільський голова змінює пріоритети

І. Губчук відійшов у вічність, але залишив не тільки лікарню, а й приклад того, як громада може розвивати своє село. Цей менеджерський прийом у івана Антоновича перейняв Д. іванюк — наймолодший сільський голова на Верховинщині. Коли на початку року обласна рада оголосила конкурс проектів на підтримку органів місцевого самоврядування, то Дмитро іванович спочатку мав намір написати проект для отримання співфінансування з обласного бюджету на освітлення сільських вулиць. Та, поміркувавши добре, передумав.

— Освітлення села ми з нашими підприємцями самі помало зробимо, — зазначив він у розмові з Олександром Сичем, Василем Гладієм і Ярославом Кікінчуком. — А ось що для людей важливіше і що виключно власним коштом громада справді не може зробити, то це розширити дитсадок. Хочемо добудувати в ньому ще дві кімнати.

Зауважимо, що дитсадок «Теремок» громада Білоберізки, як і лікарню, капітально ремонтувала методом народної будови. Але нині його приміщення вже затісне для малечі, яка підростає у гуцульських сім’ях. До того ж вихователі закладу хочуть, щоб діти не лише цікаво проводили тут час, а й розвивалися, як і їхні однолітки у містах. Наприклад, вчилися музики. і це не пусті слова. Про те, що вони справді фахово вміють займатися розвитком і вихованням дошкільнят, свідчить хоча б той факт, що торік на базі дитсадка у Білоберізці проводили свій семінар з обміну досвідом керівники і вихователі дитячих дошкільних закладів з усього Прикарпаття. Отож Д. Іванюк і змінив пріоритети. і якщо обласна рада фінансово трохи підтримає Білоберізку, то її жителі активно візьмуться за роботу з тим, щоб якщо не до кінця нинішнього, то напевно вже наступного року місцеві малюки отримали просторіший і ще гарніший «Теремок».

Але «підняти» нову школу методом народної будови селу не під силу. Не під силу це й району. Тим паче, що будівництво шкіл загалом для Верховинщини, як підкреслює голова районної ради Я. Кікінчук, є давньою і найгострішою проблемою. Й досі з усіх можливих джерел збирають кошти на завершення справді сучасної школи в самій Верховині. А через кілька сіл від Білоберізки, у Верхньому Ясенові, громада теж ніяк не дочекається, коли на місці невеликої і, додамо, вже 126-річної, сільської школи виросте нова, сучасна. «Після повені 2008 року здавалося, що село взагалі залишиться без школи. Але тоді громаді дуже допоміг Юрій Єхануров — на той час міністр оборони України. Він узяв ремонт старої будівлі під особистий контроль», — зазначає Ярослав Миколайович.

На жаль, і області також сьогодні не під силу виділити жителям Білоберізки на добудову школи сім чи вісім мільйонів гривень. Отож єдина надія на уряд. На те, що в Кабінеті Міністрів зрештою помітять і залишать у державному титулі загалом невелику суму для школярів і їх вчителів та вихователів з одного із віддалених сіл Верховинщини.