Ці  оцінки, як правило, виходять від сторін – осіб, в чиїх інтересах працює суд. Їх мотиви цілком зрозумілі: оцінка залежить від процесу прийняття і суті рішення. Якщо воно на їх користь, то все гаразд; якщо ні, то суд допустив тяганину і прийняв неправильне, незаконне та несправедливе рішення. Суддя ж, який присудив таке рішення, – злочинець. Такі оцінки стосуються безпосереднього реального життя людей, їх повсякденних  інтересів, які або реалізувались або не реалізувались в суді. Тому це - побутові оцінки і відносяться вони більше до сфери емоцій ніж рацій.

      Частина людей оцінює суд з професійної точки зору. Як правило, ці особи займаються практичною юриспруденцією. І тут теж все залежить від того, в якому відношенні до суду, процесу здійснення правосуддя професіонал знаходиться. Коректну класифікацію цих суб’єктів здійснити важко, оскільки сфер професійної дотичності до правосуддя надзвичайно багато. Тому, носіїв професійної оцінки діяльності суду можна виділити в окрему групу, об’єднавши її за ознакою того, що такі особи діють в “ чужому ” інтересі в судовому процесі. Це професійні юристи – обвинувачі, захисники, представники в суді, тощо.

      Найперше  про прокурорів. Прокурори судами незадоволені. Суди погано працюють, не виконують належно свої завдання, поблажливо ставляться до злочинців. І  така позиція зрозуміла. Бо функції прокуратури в Конституції України звужено майже до тих нормальних меж, які притаманні правовим моделям країн розвиненої демократії. Незрозуміло, правда, який статус прокуратури з точки зору поділу влад, адже в рамках її функцій поєднуються речі несумісні, які перетворюють прокуратуру в замкнуту на себе корпорацію: прокурор і розслідує і наглядає за цим, підтримує в суді державне обвинувачення, а потім ще й наглядає за виконанням вироків. Звучить грізно, хоч технологічно прокладка між ніжним світом правосуддя і жорсткою правоохоронною реальністю. В межах демократичних юридичних процедур ніякий нагляд непотрібний, оскільки якщо є звернення з якогось приводу, то його вирішує суд. У нас же скрізь запхано прокурора, який в дійсності навіть з підтриманням державного обвинувачення не справляється. Причому, прокурор не справляється не тому, що не має достатньої кваліфікації.  Прокурор не справляється з підтриманням державного обвинувачення, оскільки він повністю несамостійний. Він - розумний і освічений - прокуратурі не потрібен. Процесуальні питання насправді вирішуються не ним, а Начальником який-в-кабінеті. А цей Начальник ніяк не хоче втратити свій статус, про що свідчать проекти законів про прокуратуру, які не дуже поширюються для обговорення. Саме щодо цих проектів Венеціанська комісія неодноразово висловлювалась критично, вважаючи їх рецидивом тоталітаризму й небезпечною концентрацією повноважень. Прокурори як звикли наглядати і ні за що не відповідати, так і роблять до сих пір. І котиться воно по інерції. Але ж життя змінилось ! Тепер прокурор повинен міняти свої функції і методи роботи. Він повинен учитись змагальності, а не нагляду. Задовільної теорії прокуратури, її місця і ролі в суспільному житті України, немає. Однак, помалу життя виправляє явне викривлення.  Недоступний раніше публічному контролю прокурор, який за всім на світі наглядав, сам в ряді випадків перетворився на об’єкт судового контролю. Негативні оцінки прокурорами діяльності судів ми відносимо до незручностей перехідного періоду, поки прокуратура не сприйме свій істинний статус як належне. Викликає тільки занепокоєння, що цей перехідний період невиправдано затягнувся. прокуратура – це просто

      Адвокати. Надзвичайно специфічна група. Їх оцінки по конкретним справам відповідають побутовій суспільній свідомості, оскільки вони діють в інтересах сторін. Разом з тим, під час судового розгляду вони дають і професійний аналіз діяльності суду по конкретній справі. Ці оцінки надалі виражаються у відповідних процесуальних діях. Ці люди уміють кваліфіковано і обвинувачувати і захищати. І хоч адвокати згуртовані в певні об’єднання, інституту адвокатури з чіткою позицією щодо проблем правосуддя, немає. Саме адвокати - не прокурори-обвинувачі у відставці, не слідчі, яких погнали з роботи, не державні виконавці, які заточені не під правосуддя, а саме адвокати, які за визначенням вміють все в сфері правозастосування і повинні бути середовищем, з якого народжуються нові судді.

      Є група суб’єктів оцінки діяльності суду, які безпосередньо до процесу здійснення правосуддя не причетні, однак так чи інакше займаються забезпеченням діяльності суду і теж оцінюють його роботу.

      Перш  за все це чиновники органів державного управління. Деякі  відкрито паплюжать  суди і суддів через ЗМІ.  Від решти - глухе ремствування і відмова у фінансуванні. Їх можна зрозуміти. Все ж таки частина традиційно чиновничих питань тепер вирішується судами і навіть те, що залишилось може стати предметом розгляду в суді. Зрештою, переважна частина цих суб’єктів і не вважає судову владу, власне владою, яка потрібна українському народові. Реальної влади, як знають чиновники,  в судах немає, і тому потуги суддів претендувати на щось важливе серйозно не сприймаються, а викликають тільки роздратування. Для Них це просто правила гарного тону, коли прийнято говорити про важливість питань правосуддя, але всі співбесідники іронічно посміхаючись один одному, розуміють, що це тільки гра і нічого більше. Насправді ж йде системний тиск на судову владу, на суддів. Суддям необхідна підтримка, суддям вкрай необхідна інстанція, яка б змогла об’єднати розвалену зараз судову систему. І це не з-за того, що суддям потрібен Батько - суддям насправді потрібна єдність задля Справедливості. Не може бути багато справедливостей по кількості юрисдикцій, вона одна.

      Судові  начальники. Вони теж є і їх немало, бо роботу судів треба організовувати, направляти й контролювати, а без  начальника цього зробити не можна. Тут чіткості в оцінці немає. З  одного боку, гудити суддів – це ніби і себе висікти. З іншого боку, як суддів хвалити, вони перестануть працювати так як треба. Позиція двозначна, а вихід геніально простий: як похвалив, то робота гарна, якщо вже сказав гнівне слово, то треба робити висновки. І це при тому, що більшість розуміє: те, в чому обвинувачують суддів, від самих суддів не залежить. Воно - те, що спричиняє вади судочинства - знаходиться поза його межами. Але людей переконують, що саме судді довели країну до такого стану.

     До  сих пір нічого не сказано про  пресу і зроблено це умисно. Яка преса, така й пісня про неї. Йде полювання і потрібно до когось приєднатись: або до тих, кого женуть, або до тих, хто жене. Мабуть ця гонитва виснажлива і та погано тренована ділянка, яка в психічній сфері відповідає за об’єктивність, швидко стомлюється. Дуже шкода, бо саме «четверта влада» і є генератором утворення громадянського суспільства, яке без істинного суду немислиме. Об’єктивно, в принципі, преса зацікавлена в існуванні незалежного суду, однак реально саме завдяки ЗМІ створено негативний образ українського судочинства. Якщо судді не будуть незалежні, якщо судді будуть тим, ким їх бачать інші гілки влади – попихачами, то через деякий час журналістам просто закриють їх сукупний рот. А вже геть до краю незалежних поширювачів правди з рештою неугодних швидко пересадять слухняні судді. І депутатів всіх Рад слухняні судді теж швидко ... те саме. Тоді марно буде голосити на Луну. Треба думати, яких суддів хоче мати Україна: залежних холуйчиків чи людей , які застосовують Право.

     Об’єднує  всі ці мотивації названих ( і неназваних ) суб’єктів те, що насправді об’єктивні, усталені критерії оцінки діяльності судів і суддів їх не цікавлять. Нікому не потрібно всі оцінки привести в таку систему, коли з загальної картини буде ясно чому суд працював, наприклад, погано і що треба зробити аби він став працювати належно. І тільки народні депутати України правильно поставили питання, хоч і не відповіли на нього. Як завжди і буває, виникло все це з практичних потреб. Відомо, що суддів, які претендують на обрання їх безстроково, заслуховують на профільному комітеті Верховної Ради України. Постала проблема оцінки діяльності судді з тим, щоб вирішувати питання його безстрокового обрання. Звичайно, що критерії оцінки депутатів можуть мати свою специфіку, однак не можемо не відмітити той позитивний факт, що питання це нарешті прозвучало і було поставлене. Це значний поступ вперед, оскільки стабільність підходів до оцінки обов’язково буде здійснювати зворотній вплив на діяльність суддів, які будуть знати формальні стандарти своєї діяльності. Це крок до створення прозорих правил гри. Є тільки небезпека зарегулювати все до абсурду.

      Навмисно  нічого не сказано про доктринальну оцінку. Серйозних  наукових досліджень з цього приводу немає, а якщо вони десь і є, то в практиці судів не застосовуються. Світила науки державного управління десятиліттями сперечаються з-за вживання якогось терміну, замість того, щоб розвивати саме управління. От воно й виходить, що псевдонаука повністю відірвана від практики, сама практика вже давно пішла вперед, а академіки державного управління все гризуться за вчені звання та якісь свої регалії. Їх сленг мертвий, з живими людьми вони спілкуватись вже не можуть, а тим більше не можуть допомогти практикам. Дуже шкода.

      Самі  судді так свою роботу не оцінюють. Їх про це не питають. А жаль, суддям є що сказати і запропонувати. Зрештою як не крути, а без активної участі суддів судово-правова реформа приречена, що  наглядно демонструється скандалами, які супроводжують "судову реформу без суддів".

А. Ю. Малєєв, суддя