Більшовицькі традиції чи європейські принципи? «Грубість – недолік, цілком терпимий у спілкуванні між нами, комуністами». Ця максима Володимира Ульянова-Леніна з його так званого політичного заповіту, схоже, досі визначає стиль поведінки значного числа українських діячів як партійних, так і державних. І не лише старшого покоління, а й порівняно молодих та навіть зовсім молодих.

Прикладам цього, як то казали у сиву давнину, «имъ же нѣсть числа». Охочі можуть самостійно «наловити» їх чи то у прямих ефірах Савіка Шустера, чи то в Інтернеті. Я ж дозволю собі зосередитися тільки на одному – пов’язаному з тим, що Арсеній Яценюк (чинний прем’єр й один із найімовірніших претендентів на нове прем’єрство) оприлюднив низку кандидатур на відповідальні урядові посади. Додам: тих кандидатур, які саме йому, Яценюкові, видаються оптимальними.

І тут почалося-поїхало… Речники головного партнера «Народного фронту» по майбутній коаліції – «Блоку Петра Порошенка» – почали звинувачувати Яценюка у «відмові від європейських принципів», «намаганні порушити конституційну процедуру», «політичних ігрищах», «проявах нарцисизму» і навіть у використанні політичної технології з пікантною назвою «хто перший прокинувся, того і капці». І взагалі – мовляв, «якщо кожен народний депутат оприлюднюватиме своє бачення складу уряду, то це стане черговим приводом для зайвого змагання і насмішок з боку наших же виборців». На цьому тлі закиди в «надмірній дотепності» та «не зовсім гарній поведінці» на адресу прем’єра виглядають лагідними та ледь не ніжними зауваженнями з боку люблячих соратників по майбутній коаліції.

Що ж, можна зрозуміти цих речників «Блоку Порошенка»: мало того, що «Народний фронт» хоч ненабагато, але обійшов іменну президентську партію на виборах у загальнодержавному окрузі (а вони поблажливо прогнозували йому 8 – 10% і милостиво погоджувалися взяти до коаліції), так іще й лідер «фронтовиків» перевів процес персонального добору нового уряду з формату залаштункових домовленостей між учасниками коаліціади до публічної сфери. А публічність у такій справі, попри всі свої неминучі мінуси, все ж видається дуже важливим чинником демократичного розвитку. Бо ж навряд чи «справді європейським» буде оголошення прізвищ майбутніх членів уряду за годину до голосування, чи не так? І тому не настільки вже й важливою виглядає мотивації такого кроку лідера «Народного фронту»: можливо, він справді хотів похизуватися перед українським громадянським суспільством та західними партнерами нашої держави: дивіться-но, який я прогресивний! А можливо, мотивацією стала виключно необхідність дотримання багато разів задекларованого потенційними учасниками урядової коаліції принципу прозорості діяльності влади. Проте за будь-яких обставин персональні, на межі і за межею фолу закиди на адресу чинного прем’єра – причому навіть без аргументів «за» і «проти» запропонованих ним кандидатур! – видається, є проявами дії отієї ленінської максими більшовицької поведінки.

І, до речі, невже ж глава Кабміну та лідер однієї з провідних парламентських сил – це, як було сказано на його адресу, «кожен народний депутат»?

Утім, можливо, деяким дійовим особам української політичної арени всі ці брутальні речі, які легко злітають з уст партійних лідерів і пересічних депутатів, не видаються чимось ненормальним? Мовляв, ми люди прості, що думаємо, те й говоримо, без інтелігентських викрутасів… І нічого сюди якогось там Леніна приплітати, то давно було… Справді, давно, але ж Ленін зовсім не випадково вважав уособленням такої партійної грубості – навіть надмірної, на його думку, – Йосифа Сталіна, який незадовго перед цим став генеральним секретарем РПП(б). Ну а від Сталіна вервечка в’ється аж до наших днів. Ось що писав академік Іван Дзюба про традиції брутальності в середовищі претендентів на роль української політичної еліти в останні роки президентства Кучми, який, як засвідчили відомі записи в його кабінеті, й сам дотримувався цього канону: «Впадає в око непорушний, непідвладний часові «сталінський» канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а «крутість», уміння показати силу, «навести лад», брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров’я, щоб з ранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки або медпрацівника, – і час від часу, в хвилини відпруження, хряпнути гранчак «московської»… Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою – досконалий продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством». І ще наголошував Дзюба: «Схильність до закулісних, кланових, «вольових» і тому подібних рішень в обхід демократичних процедур – це не просто особиста примха чи особистий ґандж тієї або іншої «першої особи». Це теж наша історична спадщина, глибока традиція, що йде від більшовизму…»

Як про деяких нинішніх політичних персонажів писав Іван Михайлович, хіба що на місце «московської» треба підставити коньячок, текілу чи віскі. Тож, схоже, попри Революцію Гідності певні ленінсько-сталінські традиції, що набули нового розквіту у часи кучмізму, живі донині, хоча їхні носії і клянуться на кожному кроці європейськими принципами, а за своїм віком наче вже повинні перебувати в іншому культурному й політичному вимірі.

Сергій Грабовський, День