За ті десять років, відколи Роман Вірастюк залишив сектор для штовхання ядра, він опанував чимало нових ролей. Впродовж тривалого часу очолював обласне управління спорту. Працював телекоментатором на центральних каналах, зокрема, вів прямі ефіри з двох літніх Олімпіад. Ми також довідалися, що наш земляк є вправним кулінаром. Роман пише вірші і складає музику. При цьому не боїться виконувати власні твори… А нещодавно лише якоїсь дещиці йому забракло, щоб бути обраним до Верховної Ради.

– Романе, чи виправдали виборчі перегони ваші сподівання?
– Зі свого боку зробив все що міг. Я не мав агітаційних бригад. Не вішав рекламу. Заїздив у село. Повертав у першу вуличку направо. Як тільки бачив людей, підходив і говорив. Хто мене впізнавав – говорив менше, хто не знав – спілкувався трішки довше. Коли говорив про себе, про інших не згадував. Вмій похвалити себе, не принизивши нікого поряд, – вчив мене тренер. Так і робив. Не встиг побувати лише у шести селах.  
– Який результат очікували?
– Звісно, сподівався на перемогу. Для мене важливо було боротися чесно. Як в спорті. Але політика – це не спорт. Тут немає місця чесній грі. Під час голосування знову спрацювала стара машина: на дому проголосували 6 764 людини. Просто епідемія якась… Звичайно, ніхто нікого за руку не впіймав, та все ж… В принципі, результатом задоволений. Та він приніс мені лише друге місце. Поступився 199 голосами.
– Чи плануєте продовжувати політичну кар’єру?
– Я ще не вирішив. Йшов на вибори і залишаюся позапартійним. Не люблю, коли на мене тиснуть. Я попрохав підтримки у «Народного фронту», бо розумів, що забезпечити своїх людей на всіх дільницях для спостереження за голосуванням не зможу. Чому саме у НФ? Тому, що його кроки збігаються з моїм баченням ситуації в країні. А загалом у моїй команді працювало лише троє людей.
– Наскільки впізнаваним кандидатом був Роман Вірастюк?
– Впізнавали. Брали автографи. Фотографувалися. Цікаво було спілкуватися з людьми. Зрозумів, що цей рік не минув даремно. І Майдан. І те, що зараз гинуть люди. Все наклало сильний відтиск на свідомість людей.
– Романе, останні події відчутно вдарили і по спортивній базі України. В Криму, на Донбасі залишилося чимало чудових арен…  
– Нам не вистачатиме Криму, де ми до кінця жовтня, а іноді й довше, проводили тренування і змагання під відкритим небом. Буде важко. Але потрібно облаштовувати нові стадіони. Чув про такі наміри щодо Одеси. Мій колега Юрій Білоног, наскільки я знаю, має очолити там управління спорту. Він амбіційна людина. Гадаю у нього все вийде. Я йому сказав: Не будеш «тирити» сам і не дозволиш це робити оточенню – грошей вистачить. Мені здається, що так само – і в державі.
– Ви, до речі, коли востаннє були у Криму?
– Здається, у 2007 році, коли в Ялті проходив чемпіонат Європи з метань. Ці змагання, між іншим, розпочалися за моєї ініціативи. Раніше взимку ми не виступали (метальники не змагаються у закритих приміщеннях). У 1998 році на конгресі капітанів легкоатлетичних команд у Будапешті я запропонував проводити старти під відкритим небом, адже в Європі вистачає країн з теплим кліматом. Тож в Ялті вручав іменні нагороди, як ініціатор турніру.
– А як же проект «Міняю жінку»?
– Справді. Я був у Криму торік! З Христиною, учасницею проекту, ми іноді переписуємося у соцмережах. Вона вправний інструктор з кайтсерфінгу (плавання на дошці під парусом – прим. авт). Допомагає відкривати школи по всьому світу. Після Криму була в Бразилії, Малайзії. Зараз вона на Тайвані. З Олександром вони вже не живуть і не контактують.
– По завершенні спортивної кар’єри ви повернулися до Івано-Франківська. А могло статися так, що ви осіли б деінде.
– Ще при Союзі мав пропозицію їхати у Москву до іншого тренера. Не погодився. У 1995 році хороші умови пропонували в Австралії. Згодом чотири роки виступав у португальському «Порту». Там у мене була клубна квартира. Пропонували залишитися тренером. І хоч Португалія не так далеко, як Австралія, повернувся додому. Я виріс в Івано-Франківську. Тут мої друзі, тут мої батьки…
– І саме тут ви продемонстрували найкращий результат у кар’єрі.
– Так, перед Олімпіадою у Сіднеї. Перебував у дуже хорошій формі.  Задля змагальної практики запросив партнерів по збірній – Олександра Багача і Юрія Білонога – на день міста до Івано-Франківська. Знайшлися меценати, які встановили хороші призи. Сектор встановили перед центральною трибуною.
Пригадую, керівництво ФК «Прикарпаття» несподівано стало пручатися. Я пояснив їм, що штовхав ядро у поле дортмундської «Борусії», «Барселони», римського «Інтера»… Ніякої шкоди для газону не буде.
Зібралося багато людей. На жаль, Багач і Білоног не приїхали. Довелося штовхати ядро наодинці. Продемонстрував результат 21,34 м, тоді як рекорд України становив 21,64. Якби приїхали партнери по збірній, можливо, ядро полетіло б далі... З таким результатом у Сіднеї можна було розраховувати на перемогу. Проте дорогою до Австралії, у Сінгапурі, я підхопив інфекційну хворобу очей...
– А на тренуваннях не бувало кращого результату?
– Я завжди на змаганнях штовхав снаряд далі, ніж під час підготовки. Дотримувався тієї програми, яку писав тренер. Він казав: «Навіть якщо я помилюсь, але ми будемо вірити один одному, то все рівно отримаємо результат». Головне – це віра. Тому я ніколи не наважувався піти від нього. Навіть зараз, якщо потрібно з кимось порадитися, телефоную Івану Григоровичу.
– Всі, хто тренувався у Івана Григоровича Шарого, відгукуються про нього з теплотою. Водночас, якщо не помиляюся, жоден з його вихованців не став тренером.
– Всі ми бачимо, наскільки це важка праця. Іван Григорович приходить у зал о восьмій ранку, а залишає його, у кращому випадку, о восьмій вечора… Він робить хорошу і велику справу. Зараз у Шарого займається майже 80 дітей. Дякувати Богу, є талановиті спортсмени, які виступають на міжнародному рівні.
– Вам ніколи не спадало на думку стати тренером?
– Коли ми їхали на змагання разом з братом Василем, допомагав йому. Але я холерик за натурою. Коли щось робиться не так, мені одразу хочеться дати шпіца (сміється)… Тренер має бути врівноважений.
Тренером я є для свого молодшого сина. У нього цукровий діабет. Щоб не колоти зайвий раз інсулін, йому потрібно багато рухатися. Дещо підказую дружині. От ми з вами розмовляємо, а вона біжить крос довкола озера.
– Ви об’їздили увесь світ. Куди хотілося б навідатися ще раз?
– Я нещодавно порахував: за кар’єру виступав у 44-х країнах. Дуже люблю Рим. У нас там щороку проходили Гран-Прі. Організатори створювали такі умови, що можна було затриматись у Вічному місті на деякий час і навіть літати звідти на інші старти. Тож Рим знаю, як Франківськ. Подобалося також у Порту…
До речі, клубна система, про яку почали говорити в Україні, вже давно діє у Європі. «Порту», крім футболу, культивує також баскетбол, волейбол, важку і легку атлетику… Це величезна структура. Власник клубу володіє значною нерухомістю у місті. Витрачати кошти на спорт йому дозволяє спеціальний закон. Суть його в тому, що частина суми, яка мала б сплачуватися як податок, йде на меценатство. Подібні норми діють чи не у всіх країнах Європи. Навіть у Росії. Власне до парламенту я йшов, щоб зініціювати закон про меценатство в Україні. Тепер намагаюся «проштовхнути» його через наших депутатів. Інакше у спорті нічого не зміниться.
– Ваш старший син Роман нещодавно повернувся у Францію.
– Дуже радий за нього. В Романа був важкий період. Після травми коліна він пропустив цілий сезон. Його двічі оперували (перше хірургічне втручання було не зовсім вдалим). Він побоювався, що взагалі не повернеться у баскетбол. Пропозицій не було. Хіба що наша «Говерла» пропонувала потрохи вводити його до складу.
Нещодавно Роман подзвонив зі словами «Вибач, тату, я прийняв рішення, не порадившись з тобою». Я подумав, він одружився. Та ні, – каже, – підписав новий контракт на три роки (з клубом «Гаронн» – прим. ред.).
– Романе, до всього іншого ви ще й відомий кулінар. Коли вперше стали до кухонної плити?
– У нас чудово готував батько. Він шоферував. Повертаючись з чергового рейсу, намагався відтворити страву, яка йому припала до душі. Ми з Василем вчилися у нього. Головне не боятися. Вірити, що буде смачно.
– Чи є у вас улюблена страва?
– Чогось улюбленого немає. Коли є все необхідне, готувати легко. Значно цікавіше щось вигадувати із обмеженого набору продуктів. Я проштудіював чимало літератури з дієтичного харчування, оскільки син має певні обмеження щодо їжі. Зараз ми їмо те, що дозволено йому. Воно і корисно, і легко.
– В одній з телепрограм ви пригадали, як на олімпійській базі в Кончі-Заспі зовсім юна Лілія Підкопаєва, майбутня олімпійська чемпіонка, потай їла печиво. А вам доводилося контролювати власну вагу?
– У нас жодних обмежень не було. Комфортною є та вага, якою ти можеш управляти. Якщо буде висіти смалець на животі, він просто тобі заважатиме. На старт я виходив у вазі 134-135 кг. Взимку, коли було багато вправ зі штангою, вага дещо збільшувалася.
– Чи є щось таке, до чого у вас не лежить душа?
– У порівнянні з сьогоднішніми дітьми, ми, здається, вміли робити все. Нас з Василем на літо відвозили у село до бабусі з дідусем. Там і траву косили, і дрова рубали, і навіть корову могли подоїти за потреби. На уроках праці в школі нас навчали працювати і на токарних верстатах, і на деревообробних. Зараз там танцювальний клас…
– Раніше ви говорили, що в автівці знаєте лише, куди заливати паливо…
– Я дещо розширив свої пізнання. Можу долити мастило і охолоджуючу рідину. Якщо з машиною щось трапляється, то одразу дзвоню Василеві. Він змалку з батьком розбирав і збирав мотори. Я не від того.
– Вас часто можна побачити за кермом дуже маленького авто…
– Це автівка дружини. Вона дуже зручна і комфортна для мене. У місті взагалі незамінна. Іноді випрошую, коли треба терміново дістатися Києва. Авто дружини бере усього 28 літрів, тоді як моє 80. Коли ми ще з братом виступали, то мали безлімітну картку від однієї з заправних мереж. І на такі речі не звертали увагу. Зараз ціни на паливо б’ють по кишені. Хоча друзі з мене кепкують. Питають, чи бува в мультики не запрошують зніматися…
– До речі. Ваш брат знову засвітився у кіно…
– Фільм має назву «Самотній за контрактом». У Василя там невелика роль тілоохоронця. Зараз Васька знімається у новому фільмі, але вперто не розповідає про що сценарій.
– Балотуючись до Верховної Ради, ви вказали в автобіографії, що є пенсіонером.
– В 2005 році переніс операцію на серці (протезування аорти). Маю інвалідність ІІ групи… В 2009-11 рр., коли відбулася зміна влади, почалися перебої з фінансуванням. На бюджетній комісії зчепився з одним із чиновників, який зняв гроші з дитячого спорту. Опинився під крапельницями. Лікар сказав: «Якщо хочеш жити, йди з роботи. Ти береш все близько до серця». Але по-іншому я просто не можу. Тож, вийшовши з лікарні, написав заяву на звільнення і оформив пенсію.
Згодом тодішній керівник Мінмолодьспорту Равіль Сафіуллін і голова НОКу Сергій Бубка пропонували очолити легкоатлетичну збірну. В команді саме вибухнув фінансовий скандал, багато коштів розікрали. «Ти ж міг чесно працювати у Франківську, – казали вони, – спробуй у столиці». Однак я не розумів, як без власного житла зможу прожити з сім’єю у Києві на 4,5 тис. грн. Тож відмовився.
– Якими є найближчі плани Романа Вірастюка?
– Особливих планів не маю. Знаю, що мою кандидатуру розглядали в числі десяти претендентів на посаду в міністерство. Але я в Київ не їздив. Під кабінетами не висиджував. Якщо будуть вважати, що потрібен, із задоволенням працюватиму для українського спорту.
Є також один незавершений телепроект медично-спортивного напрямку,  який ми знімали разом зі студією Савіка Шустера. Відзняли близько 20 програм. Але для того, щоб вони потрапили в ефір, потрібно майже п’ятдесят (річний цикл). За цей час на «Інтері», для якого ми записували, змінилося керівництво і не відомо, чи ця програма їх зацікавить. Хоча вкладено вже чимало коштів і вартувало б її завершити.

Розмовляв Володимир Горощак, Західний кур'єр