Коли я був ще дуже малий, то в нас у селі була лиш одна дуже стара жінка, що вміла робити сирні коники. Ну може хтось десь колись робив для себе, але не так багато і не так добре. А про цю бабцю навіть книжки писали і фільми знімали.

Минув якийсь десяток років і майстриня померла. Але тут раптово виявилося, що вона таки встигла багатьох навчити. І багато молодих дівчат, менших за мене, знову гарно і багато роблять сирні коники.

А що я був поряд з цим ремеслом, то нічого особливого в тому не бачив. Хтось різьбить, хтось вишиває, а хтось – це. Але, насправді, такого більше ніде нема. Майже. У таких масштабах точно. Виявилося, що наші майстрині – бажані учасниці всяких фестивалів, де проводять майстер-класи, спілкуються і дивують.

Виявляється, це дуже хороший талант і приємні його плоди. Справді, не кожен може бути таким вправним скульптором, щоб за лічені секунди вийняти з окропу шматок розплавленого сиру і зліпити з нього коника, ще поки застигне і стане крихким.

Вийшло так, що кілька років тому на одному фестивалі познайомився із поетом Олегом Лишегою і він знав про Брустури. А знав те, що моє село – столиця сирних коників. Вже через годину ми разом читали на фестивальній сцені й він знову говорив про сирні коники. Бо це така сила.

Згодом я трошки оглянувся й усвідомив, що сирні коники це щось дуже велике і значне. Як інша планета. Вони дуже сильні й потужні. Можуть не лише нести на своїй спині, а й бути чим завгодно. Наприклад, приводом до столиці.

Тепер, коли їду з обласного центру чи до Києва, а чи до Брустурів, то легко можу мовити – рушаю до столиці, й казатиму правду. Тут вже не хочеться ніяких порівнянь з іншими країнами й місцями. Бо якоїсь зими було товариш з Франківська зауважив, що Брустури – це маленька Швейцарія. Але ні.

Просто гарні виважені пагорби. Більші й менші хати. Цегляні, дерев’яні й покриті пластиком. Є й таке. Але пластик скоро знімуть, бо його попробивав град, а міцні смерекові стіни лишаться. Те дерево теж привезли сирні коники.

А ще вони люблять пити воду з річки Брустурки. Вона бере свій початок з кам’яної гори Ґрегіт і спочатку тече через село Шипіт, а відтак через Брустури і все. Вкінці села річка сполучається із космацькою притокою і вже стає Пістинькою.

А сто років тому було ще цікавіше, бо Брустури і Шипіт були одним селом і тоді річка текла лиш ним. Вже радянська влада розділила ці два рідних керунки. Бо й зараз люди між собою мало різняться і всі з усіма знаються з другого села, як і зі свого.

А найгарніше, що цей славний твір – сирний коник – не є музейним експонатом. Звісно, якщо бувають туристи, то вони не можуть так одразу їсти коника. Вони його тримають в серветці в кишені, аж доки не почне пліснявіти. Хоч, якщо засушити, то такий коник може довгі роки зберігатися на полиці, як справжня скульптурка.

Але ж ні. Не треба таких зусиль. Сирні коники є на продаж чи не в кожній із чотирьох сільських крамниць. Вони граційні і свіженькі. Щойно вчора ввечері їх наробила одна з талановитих майстринь. Коби корівка давала молоко, щоб було на сир. А коники не забаряться. Вони й досі носять мене світами. І саме знання, що вони є, що можна завжди на них покластися, дає сили мандрувати новими й новими шляхами. Щоб згодом обов’язково вертатися до рідної столиці.

А в столиці все як завше – гори, маржина… І коники для туристів. Вони хоч головні, але не бояться прислужитися. Як то і має бути – щоб перший був слугою для інших. Возив горами і годував своїм тілом.

Збруч