Місце, де ми мешкаємо, прямо і безпосередньо впливає на рівень і стиль нашого життя, здоров’я, наші звички, потреби, уподобання, можливості та мрії.

Постійне зростання цін на продукти, пальне,  ліки, масові скорочення, труднощі з працевлаштуванням все частіше штовхають міщан шукати прихисток в обіймах українського села. З обридлого асфальту – на лоно природи. Від дорогих штучних продуктів у супермаркетах – до дешевих натуральних овочів та фруктів. Від постійного шуму та міської метушні – до прогулянок по ранковій росі під хор веселих солов’їв, пише Західний кур'єр

Прощавай, цивілізаціє!

За даними дослідників, у селі вдесятеро нижчий рівень шуму, ніж у місті, вшестеро чистіше повітря та втричі нижчий рівень стресу у жителів. За свідченнями психологів, у селян вищі моральні та духовні цінності, міцніші сім’ї та краще розвинене почуття гумору. Замучені щоденним стресом, швидкостями, відстанями, громадським транспортом, заторами на дорогах, їжею-перекусами городяни вирішують почати життя спочатку.  У селі. Особливо радикальні і відчайдушні – кидають набридлу і нелюбиму роботу і починають вести натуральне господарство, займатися фермерством.
Вирощувати виноград, полуницю, розводити курей, гусей, бджіл, кроликів  – все що завгодно, аби лишень не сидіти у кондиційованому офісі зі шкідливим для очей світлом ламп денного освітлення і не пити розчинної кави для зняття щогодинного стресу.
Власне, така зміна способу життя є одним з видів дауншифтингу, філософії життя, слідуючи якій, людина відмовляється від кар’єрного зростання, від ймовірних більших заробітків, однак, як наслідок, і більшого стресу, робочого навантаження. Термін «дауншифтинг» (downshifting) прийшов до нас з англійської, де він означає перемикання авто на нижчу швидкість, зменшення оборотів. Поява незнайомого слова «дауншифтинг» налякала б наших бабусь до нестями. Адже вони і подумати не могли б, що прийде такий час, коли для осягнення щастя люди замість здобувати блага цивілізації почнуть відмовлятись від них.

Відмовлятися для того, щоб проводити більше часу з рідними, близькими, дітьми, зрештою, зі своїм хобі. Всіх грошей світу не заробиш. Це істина. Та й не потрібно воно. Бо зі збільшенням надходжень зростають потреби і, як результат, видатки. Коло замикається. У цій круговерті і минає людське життя.

Та повернемося до такого виду дауншифтингу, як переїзд у село. Цілком прийнятного, до речі, для Прикарпаття. Мальовничих сіл у екологічно чистих місцях у нас чимало. Відстані, порівняно, невеликі. Область невелика – де не поселися, до райцентру буде недалечко.
На одному з найпопулярніших сайтів оголошень ОЛХ все частіше з’являються оголошення про обмін міської квартири на дім у селі. Такий варіант зараз є досить вигідним. «Якщо за однокімнатну квартиру у Івано-Франківську приблизно 60 м кв. треба викласти 20-25 тисяч доларів, то у селі більш віддалених районів за ці гроші можна купити цілий маєток ще й з «приданим». Відповідно, у селах, ближчих до обласного центру, ціни на житло вищі. Найдорожчі у Крихівцях, Вовчинцях, Угорниках,  Хриплині, Микитинцях, а також у Яремчанському та Верховинському районах. Також ціна залежить від розвиненості інфраструктури населеного пункту та природних багатств місцевості (гори, ліс, річка)», – ділиться досвідом ріелтор Юлія Бокоч.     

Щоб щось мати, треба рано встати

Такими «паломниками» на лоно рідної землі стали подружжя Мирон та Марія Суслики. Після закінчення університету молоді педагоги залишились жити і працювати в Івано-Франківську. Вчитель фізкультури та вчителька української мови більше 30 років прожили у однокімнатній хрущовці, тому на літніх канікулах з радістю приїжджали до батьків у село Жураки Богородчанського району. «Діти не хотіли ні «Артеку», ні таборів, а пошвидше до бабусі. Тут і річка, і грибочки, є де футбол поганяти, порибалити», – ділиться спогадами пан Мирон. – Тому вийшовши на пенсію, ми вирішили переїхати у село. Продавши квартиру, купили особняк на чотири кімнати, є великий двір, стайня, стодола, криниця, сад та ще 25 соток городу», – говорить пан Мирон.

За 5 років Марія Василівна каже, що ніразу не пожаліла про зміну міської прописки. «Ну що я б робила зараз там на п’ятому поверсі? Єдина розвага – екскурсія по базару, бо пенсії на інші подорожі не вистачить. А тут у мене корова з телятком, десяток курей, качки, індики, поросята. Цілий рік маємо власне молоко, сир, яєчко, курятину та свинину. Овочів та фруктів вистачає собі та ще й на продаж».

Звичайно, вся ця господарка потребує догляду. Теплої пори день у Сусликів починається ще до схід сонця, а закінчується задовго по його заходу. «Проте ти знаєш, що працюєш сам на себе, і бачиш плід своєї праці». Та й справді. Хазяйка проводить мене на город, де рівненькими шнурочками зеленіє картопля, в’ється квасоля, зашарілись бурячки, насторожились огірочки та кабачки, виструнчились помідори та перець, наїжачились цибуля та часничок. А у погребі – справжній вернісаж. Тут і маринади, і соління, і квашенина, варення полуничне, смородинове, яблучне, сливове, малинове, соки та компоти з винограду, вишень, порічок, грушок та аличі. І все це з власного саду та лісу!

Так, харчів тут не бракує. А як із культурним життям? Чи вистачає його для колишніх педагогів? «Звичайно, театру та філармонії у селі нема, зате є телебачення, Інтернет. Щонеділі ми всією сім’єю йдемо до церкви, а по обіді йдемо на річку або збираємось з друзями на юшку чи шашличок. Та й не відрізані ми від цивілізації. Півгодини – і ти в Івано-Франківську. На шопінгу», – каже пані Марія.

Незамінним помічником по господарству для Сусликів є кінь Каштан. «Тепер моя професія «фірман», – жартує колишній фізрук. – Скажу вам, що інколи з конем легше знайти спільну мову, ніж з теперішніми підлітками». Каштан не лише помічник, а й годувальник. Цілий рік він має калим. Привести дрова з лісу (80 грн. за ходку), сіно з поля (50 грн.),  вивести гній на город (50 грн.), виорати, заволочити, промаркувати, підгорнути, розорати картоплю (20 грн. за сотку)... Одним словом, фірман у селі нарозхват. У «гарячі» дні можна заробити від 500 до 1000 грн. в день.

Тож нині Сусликам не такі страшні подорожчання продуктів та ціни на газ – власний урожай та пічка на дровах страждати від голоду та холоду не дозволять.    

У село –  за перспективами

Ви скажете: «Так, село для пенсіонерів. А що молоді там робити зі своїми юридично-економічними дипломами?».

Тому переїзд молодої сім’ї  Бабчуків зі столиці у Жураки всі сприйняли з подивом. Тридцятип‘ятирічний Дмитро працював у казино круп’є, а його дружина Надія – викладала хореографію.  За 6 років у столиці подружжя встигло народити двох донечок. А ще – чимало побачити. Бо, окрім красивого столичного життя, є ще й інша сторона медалі.

«Вперше замислилися, що можемо дати своїм дітям, тільки народилася перша донечка Катруся, – розказує голова сімейства. – Почали більше уваги звертати, які продукти ми їмо, в якому середовищі мешкаємо. Здорового харчування в столичних супермаркетах шукати зась».

«Вийдеш з дитиною на вулицю – постійно її треба тримати біля себе, – додає Надія. – Там дорога, там знову смітник не вивезли, в під'їзді наркомани шприців накидали. Хіба це життя?»

Останньою краплею для Бабчуків в столиці стала масштабна аварія, через котру взимку чимало квартир лишилося без газу, тепла та світла. Тоді ж Надія та Дмитро вирішили для себе – для своїх дітей вони хочуть нормального, здорового, повноцінного життя.
Ідея переїхати в село належить Дмитрові. Чоловік пояснює – довго розмірковував, що замість дорогої та насиченої генно-модифікованими організмами продукції можна виростити власну, натуральну. Хату в Жураках порадив їм приятель. Приїхали, оглянули. І село, і місцевість сподобалися.

Освоївшись тут, Дмитро здивувався, скільки у селі перспектив, які просто ніхто не використовує. «Поля пустують, ставки позаростали очеретом, ліс перетворився на непролазні хащі... І водночас всі шукають екологічно чистих овочів, м’яса, риби». Та київлянин не сидів зі складеними руками. «Спочатку я почав розводити сортові малини. Потім завів пасіку – спочатку три вулики, потім п’ять. Тепер вже маю їх тридцять». У планах – орендувати колишній колгоспний ставок і розводити рибу.

«Життя – це гра між плюсами і мінусами, а полярність міняється. Я оптиміст і недоліків не помічаю, –  говорить чоловік. – Серед плюсів життя у селі: чиста вода, свіже повітря, природа, гриби-ягоди. Мінуси? Погані, часто непроїзні дороги, немає кіно, театру, ресторанів, льодових арен, салонів краси, бутиків, ще гірше – лікарень та аптек. Але найцікавіше – це сільська ментальність. Всі про всіх все знають! Хоча в очі ніхто нічого тобі прямо не скаже. Делікатність неймовірна. Проте у біді тебе ніхто не кине. Чи допомогти працею, чи молоток позичити, чи хліба, солі. Це не те, що у місті імені сусіда по квартирі роками не знаєш».

На 30 сотках городу біля хати родина багато експериментує. Саджають різні сорти овочів, впроваджують нові методи вирощування. Дмитро переконує – земля це здоров'я та достаток. Якщо підійти до справи з розумом – можна і родину прогодувати, і заробити. Власноруч спорудивши теплицю, подружжя вирощує розсаду капусти, помідорів, перцю, цибулю, салати, квіти. А також саджанці малини, смородини, аґрусу та порічок. Та й донечок залучають до роботи – поливати, прополювати, збирати ягоди.

Нещодавно мені потрапила до рук стаття академіка Ігоря Бестужева-Лада «Місто, як чорна діра людства». Особливо вразив такий абзац: «При сільському способі життя дитина – помічник батьків, що множить трудовий потенціал родини. Підліток – уже не просто помічник, а справжній «колега», молодята – рідня, надійна опора в житті, а на старість – «жива пенсія».  У місті дитина – не помічник, а тягар, який дуже ускладнює життя батьків. Підліток – не «колега», а «квартирант», який лише займає жилі квадрати. «Рідня» тепер не стільки помагає, як вимагає. А величезний «розрив поколінь» прирікає стариків на нестерпну самотність.  Людина реагує на таку протиприродну ситуацію адекватно: вона починає втрачати потребу в родині й дітях». То ж, можливо, наше село врятує не лише від економічної, а й демографічної кризи Україну?