або Відновлена історична справедливість?

Певним політичним феноменом видається те, що з початком війни на Донбасі, друга річниця якої наближається, сепаратисти й іже з ними взялися називати наших бійців «украми». Важко сказати, хто вперше вжив такий «термін», та очевидно, що це сталося, коли вороги відчули всю дошкульність ударів добровольчих батальйонів і тактичних груп Збройних сил України, а їхні штабісти, в тому числі й кремлівські, втямили, що «бліцкригу» не вийде.

Тоді про це добре написала у «Фейсбуці» письменниця Оксана Забужко, зазначивши, що нападники вже не називають українців «хахлами»: «..На місці смішного, дебілкуватого тубільця-салоїда («младшего брата») в імперській свідомості з’явився таємничий, грізний «укр», який чомусь замість «растворять ворота» й наливати б’є в морду... «Укри» — це і є, по факту, визнання української незалежности: кінець колоніального міфу».
А письменник і сценарист Богдан Жолдак так і назвав свою нову книжку — кіноповість — «Укри», яка торік побачила світ у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». До речі, попри весь драматизм сюжету цей твір наскрізь просякнутий гумором. Герої книжки — учасники АТО — дуже нагадують запорожців, які не лише вміли добре воювати, а й у найскрутніших для них ситуаціях не занепадали духом і знаходили в собі сили навіть кепкувати над недругами.
Водночас той промовистий факт має й, сказати б, історичну значимість. Річ у тім, що в Україні вже кілька років поспіль триває полеміка між двома групами істориків навколо західнослов’янського племені укрів-укранів: одні стверджують, що то прямі наші предки й виводять від їхньої назви найменування «Україна», другі ж запевняють, що нинішні українці, мовляв, не мають жодного стосунку до тієї давньої людності.
Що ж то за спільнота? Офіційно вважають, що в епоху раннього середньовіччя — впродовж
VI—XII століть укри-украни-украйни населяли землі теперішніх польської й німецької частин Помор’я (вздовж Балтійського моря). Відомий німецький хроніст Відукінд Корвейський (925—980 рр.) у своїй праці «Діяння саксів» зазначає, що «uchri» — це гілка ротарів, що входили до Велетської держави, як називали племінний союз лютичів, венедів та інших полабських слов’ян, котрі проживали в межиріччі Лаби (Ельби) й Одри (Одеру).
За словами історика, «uchri» — це самоназва чи то племені, чи й племінного союзу войовничих автохтонів, які десятиліттями успішно чинили опір саксам та іншим завойовникам, що сунули на схід, а після захоплення їхніх земель чи не щороку повставали проти загарбників. Правда, в часи В. Корвейського, зокрема у церковних хроніках Бранденбурга (колишній слов’янський Бранібор), датованих 947 роком назву «укри» передавали на письмі ще й як «ucker» або «ucher». Але переважно німецькі літописці занотовували слов’янський звук «к» як «ch» — наприклад, слово «Київ» зображали як «Chue». і це спонукало зокрема когось із авторів «Вікіпедії» до спроби реконструювати церковнослов’янський еквівалент «укрів» — на його роль вибрали слово «ухарь», що означає по-українськи  «відважний»...
Втім, так чи інакше, а від укрів на теренах сучасної східної Німеччини зосталося чимало топонімів — річка Укер (Укра), на берегах якої вони здебільшого і проживали, а також регіон Укермарк, місто Уккермунде на польсько-німецькому кордоні. Більше того, з середини 90-х років минулого століття на «terra uchra» діє «Украненлянд». Це реконструйоване слов’янське село-музей, в якому впізнаємо гостроверхі хати і клуні під характерними солом’яними покрівлями з садами вишневими й малими вітрильниками на заплавах...
Напевно, вже самі такі експонати дають підстави стверджувати, що укри, які проживали доволі далеко від території нинішньої України, могли й насправді мати спорідненість із її тодішніми жителями і стосунок до нашої історії. Але... Годі й припускати таке, категорично заявляють, приміром, автори текстів на сайті likbez.org.ua (ЛіКБЕЗ. історичний фронт), спеціально створеного для спростування історичних міфів. За їхніми словами, численні намагання видати «давніх укрів» за «першоукраїнців» — це лише псевдопатріотичні інсинуації.
Та все ж дещо інакше це виглядає у виданій 2013 року монографії з промовистою назвою  «Українці: етнос і мова» (трилогія «Арії-Руги-Укри») професора філології з Одеси Валентина Таранця. На думку автора цього фундаментального історико-лінгвістичного дослідження, корінь «укри» означає «ті, хто живе далеко», «горяни». Оскільки ж гір у німецькій Померанії немає, то, отже, за його словами, укри у такій своїй самоназві зберегли з давніх часів історичну пам’ять про вихід з Карпат і переселення на терени полабських слов’ян. «Лінгвістичні дані засвідчують, що цей етнос сформувався саме в названому гірському регіоні. і є підстави пов’язати зародження давньоукраїнського племені з виникненням зарубинецької культури, яка припадає на період III ст. до н. е. Її поліетнічний характер узгоджується зі способом слов’янського етногенезу взагалі й із формуванням давньоукраїнського етносу зокрема», — пише В. Таранець.
До речі, одеський учений висловлює велику подяку групі рецензентів «за уважне прочитання тексту роботи та зроблені зауваження, які посприяли значному її покращенню та логічному утвердженню авторської концепції походження українського етносу та його мови». Серед них — і наш краянин, відомий український лінгвіст з івано-Франківщини професор філології Прикарпатського національного університету ім.
В. Стефаника Микола Лесюк. Отже, можемо зробити висновок, що В. Таранець таки має слушність у своїх твердженнях.
Цікаво, що про полабських «укрів-укранів» уперше заговорив російський журналіст Надєждін ще 1837 року. Звісно, що незалежно від сучасних українських прихильників версії щодо родових зв’язків між західними й східними слов’янами Надєждін вважав, що саме з Карпат велике плем’я венедів — цих, за його словами, предків слов’ян, розлилося у всіх географічних напрямках. Так, мовляв, «укри-украни» у складі венедів і потрапили  до Бранденбургії. Правда, львівський науковець Євген Наконечний у своїй книжці «Украдене ім’я. Чому русини стали українцями» (Львів, 2001) підкреслює, що «за дивовижним припущенням Надєждіна таїться відома імперська гіпотеза Погодіна-Соболєвського про українців як про карпатських прибульців на береги Дніпра, які нібито лише зайняли там місце, спорожніле по росіянах».
Словом, як самі бачите, баталія доволі запекла. Та, схоже, обом її сторонам таки бракує достатніх доказів, аби довести свою правоту. Отож нині на цьому полі бою нібито панує нічия. Проте, як на автора цих рядків, шальки терезів могли би схилити свідчення четвертого (третього після апостола Петра) Папи Римського Климентія, про які чомусь ніхто ні з прихильників, ні з опонентів гіпотези «укри — українці» не згадує. Святий Климент, як його називають в Україні, котрого під час чергових гонінь на християн у Римській імперії наприкінці I ст. н. е. імператор Троян заслав аж до Херсонеса, залишив спогади про своє життя-буття у Криму. і він вказує у своїх нотатках, що у Причорномор’ї живе народ «украйн», який має свою мову й писемність.
Як твердить одна з легенд його «житія», святенник навіть навчився тієї мови й писав нею свої повчання у ключі християнської традиції. Очевидно, й тому після хрещення Київської Русі він опинився в такій пошані серед вірних ученню Христовому. Відомо з літопису, скажімо, що після походу на Корсунь у 988 році князь Володимир як Хреститель Русі привіз до Києва «на благословення собі» мощі св. Климента, які було згодом покладено до церкви Пресвятої Богородиці (Десятинної), першого кам’яного храму держави, замисленого і як пантеон, призначений для зібрання руських святиньѕ Уже й не кажемо про церкви Св. Климента, які повиростали в різних містах. Культ папи Климентія тими часами був таким великим, що його разом з Богородицею називали заступником Землі Руської.
Отже, не довіряти такому авторитетному свідченню про «укрів-украйнів» — хай і не карпатських, а кримських — теж немає підстав. і все ж крапку у вченому спорі мовби поклали донбаські сепаратисти як адепти «русскава міра». Зрозуміло, що для них «укри» — лише скорочене «українці». Але така іронія долі, що хоч як, а можна сказати, що свою лепту у відновлення історичної справедливості стосовно давнього коріння роду вкраїнського внесли навіть його споконвічні вороги.