3 травня на площі Шептицького кращі фольклорні колективи міста водили гаївки. Дівчата у вишиванках виводили веснянки, гаївки.

Гаївки ведуть свій початок ще з дохристиянських часів. У них відтворювався процес роботи на землі, збирання урожаю.  У християнських гаївках показується радість від приходу весни та Воскресіння Христового. Гаївки є дуже важливим елементом народного фольклору, які, можливо, дещо змінюються з плином часу, проте не втрачають своєї важливості у розвитку української культури. Гаївки переважно зводяться до того, що усі учасники відтворюють те, про що співається, рухами, або одна людина, яка є в колі, повторює ті чи інші рухи, про які співають всі інші. Коло в гаївках, наче символізує нескінченність життя.

На Великдень в українців існував звичай – після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави. Молодь збиралася біля церкви. Дітвора бавилася в “жмурки”, “гойданку”, “млинець”, “лавку”. Особливо полюбляли гратися в “цоканє” (биття яєць). Той, кому вдалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубоцькі ігри (“піп”, “чорт”, “харлай”, “бити лупака”, “довгої лози”, “шила бити”, “кашу варити” та ін.) показували змагання у спритності, швидкості і силі. У дівочих (“кострубонька”, “мак”, “кривий танець”, “жельман”, “подоляночка”, “шум”, “вербова дощечка”) – випробовувалися художні здібності учасниць, вміння танцювати та співати, перевтілюватися в певний художній образ.

Зустрічаючи весну-красну, вимощували руками дощечку, виспівуючи при цьому, таку сьогодні популярну, “Вербовую дощечку” вітали її жученьковою музикою (“А в нашого жученька”), загравали з хлопцями (“Коло млина долина”). Парубки в центрі села монтували гойдалки-“колиски”, на яких впродовж Великодніх свят колисали дівчат. На другий і третій день Паски влаштовували танці з музикою і до пізнього вечора сільська молодь забавлялася. Сьогодні відгомін тих століть можна було спостерігати на площі перед пам’ятником митрополиту А. Шептицькому, що в Івано-Франківську.