У Тумирі Галицького району добрі люди і погане сполучення. Село віддалене, на межі з Тернопільською областю. Оточене місцями лісистими горбами. Мабуть, саме з навколишніх лісів час від часу навідується до села якась загадкова істота, котра ще з торішньої осені завдає людям чималої шкоди.

Місцеві називають її «чупакаброю», про яку наслухалися і начиталися в різних ЗМі. Власне, навряд чи це південноамериканське чудовисько могло дістатися наших країв, проте поведінка тумирського «монстра» дещо нагадує заокеанського. Як і «чупакабра», ця істота висмоктує у своїх жертв кров і має неабияку фізичну силу. Двоє жителів села стверджують, що бачили її на власні очі.

Тупотить, наче кінь

Олександра Бойко і досі згадує про той момент з жахом. Це був кінець лютого, десята година вечора. Пані Олександра вийшла до стайні подивитися до корови, яка мала отелитися, і заніміла. На клітці для кролів (щоправда, тоді там перебувала морська свинка) сиділа якась істота. Коли до жінки повернувся дар мови і вона закричала з переляку, тварина зіскочила з клітки і легко  подолала високий, понад півтора метра, паркан.

За словами пані Олександри, коли істота стояла на чотирьох лапах, її зріст сягав метра, якщо не більше, а коли підвелася на задні кінцівки, то, мабуть, мало бракувало до двох метрів висоти. Жінка запам’ятала, що у тварини була кругла голова і витягнута загострена пащека. Вона не гарчала, не гавкала, а мовчки втекла, роблячи великі стрибки, звук від яких був дуже подібний до тупоту коня. Зрештою, можна припустити, що істота не дуже боїться людей.

Щоправда, ще один житель Тумира вже зустрівся на своєму подвір’ї не з однією, а з двома «чупакабрами». Одна була значно менша за другу, з чого місцеві люди зробили маловтішний висновок: їхній «монстр» має ще й дитинча. і хоча чоловік мав при собі вила, він не наважився стати на шляху тварин, які почали стрибати в його бік. Але встиг помітити, бо подвір’я було освітлене, що непрохані гості мали блискуче, аж переливалося, коричнево-жовте хутро.

Навіть стайня не захистила

У Тумирі ця істота з’явилася восени. За цей час від неї потерпіли близько десятка раздів, у яких тварина знищила загалом із півсотні кролів, дві кози та морську свинку. Вона не жере свої жертви, а тільки висмоктує кров, кажуть місцеві люди, залишаючи на тілі лише дві маленькі ранки. і, що цікаво, зауважують, навколо мертвих кролів, яких «монстр» полюбляє розкидати в різні боки, на снігу не видно жодної краплини крові. Навідавшись на одне обійстя, істота продовжує час від часу приходити туди з новими «візитами». Наприклад, коли Олександра Бойко зустрілася з нею віч-на-віч, ця тварюка вже втретє побувала на її подвір’ї. Вперше це сталося ще на свято Покрови, чудовисько знищило тоді у неї 22 кролі.

о речі, селяни зауважили, що воно свої напади скоює або на свята, або в ніч на неділю чи з неділі на понеділок. Останній випадок стався у ніч на 8 березня, яке припало на понеділок. У тумирського господаря Степана Бойка істота забила 13 кролів.

— Не устеріг, — бідкається чоловік. — Адже знав, яка загроза для вухастих з’явилася в селі. Навіть свого часу мав намір під’єднати до металевої огорожі навколо кролятника електричний струм, та побоявся, що якась людина може випадково доторкнутися до паркана і потерпіти.

Степан Бойко веде нас до місця події. Ось клітка, одна зі стінок якої була оббита міцною металевою сіткою. Вона вирвана. «Яку ж силу треба мати, щоби це зробити!» — каже господар. На сітці видно чимало слідів від страхітливих пазурів «монстра». А судячи зі слідів його лап на снігу, чудовисько прийшло на обійстя з поля, за яким починається ліс, і в тому ж напрямку зникло.
Як ми вже писали, жертвами істоти стають не лише кролі. У Юстини Марчук вона забила двох кіз. Для літньої жінки, очевидно, не вельми заможної, це серйозна втрата. Хоча стаєнку, де утримувалися кози, можна назвати вбогою, але вона порівняно міцна. Проте це худібку не врятувало.

Спершу чудовисько зірвало все, чим були утеплені двері. На деревині також залишилося чимало слідів від його кігтів, котрі свідчать про його міць. Таке враження, що тут ніби хтось різцем пройшовся. Далі воно добралося до клямки. «Вона доволі туга», — демонструє нам пані Юстина. Справді, аби її відчинити, треба докласти певних зусиль. Але в істоти вистачило на це сил. Більше того, кози у стайні були припнуті на ланцюги, котрі також не встояли перед силою «монстра». Він вирвав худобу з прив’язі, витягнув її надвір і там добив, зламавши хребти. На шиях нещасних кіз виявили згадувані вже невеликі ранки, ніби від укусу, але знову ж таки — жодної краплі крові поруч. і в цьому випадку пані Юстина показує, що істота прийшла до неї з поля, хоча, на відміну від Степана Бойка, жінка живе майже в центрі села, поряд чимало сусідів, які, очевидно, мають псів, та «чупакабра» їх не боїться.  Жінка досі вражена розміром слідів цієї тварюки, котрі побачила на снігу. «Вони такі, як моя долоня, якщо не більше», — каже пані Юстина.

Сліди завжди губляться

Одного разу на цю істоту влаштували облаву, та це нічого не дало. Найзагадковіше те, що сліди довели до місцевого цвинтаря і повернулися назад до села, де зникли. Але тумирчанин Володимир Бойко — вчитель трудового навчання у школі, чудовий різьбяр та художник і за сумісництвом — місцевий єгер, і досі полює за нею. Свою рушницю завжди тримає напоготові. Лише, каже, запізно йому повідомляють про появу «чупакабри». Кілька разів пробував її вистежити, однак щоразу сліди вели до лісу і там губилися.

Пан Володимир намалював нам слід звіра. На думку мого колеги-мисливця, з яким ми приїхали до Тумира, він нагадує заячий, лише дуже великий. і єгер вважає, що йдеться про велетенську тварину, в якої сильно розвинені задні кінцівки, а передні дещо коротші. Пересувається вона великими стрибками, відстань між слідами, яку Володимир Бойко заміряв рулеткою, — 2, 3 метра, а то й усі два з половиною метра.
П

оки ми розмовляли з паном Володимиром, до села приїхала й група єгерів. Вони проводили в лісах рейд у пошуках браконьєрів. Відчайдушні хлопці, подумав, надворі так закурило, що і в населеному пункті почуваєшся незатишно, а як може бути лячно в лісіѕ Та браконьєри саме таку погоду й полюбляють, стверджують єгері. Щоправда, наразі двоногих «хижаків» вони не помітили, як жодного разу, перебуваючи в лісі чи з такими рейдами, чи на полюванні, не бачили ні слідів, ні, тим паче, самої «чупакабри».

Зате нині побачили іншу загрозу для галицьких селян. У лісах з’явилися чотири вовки, які прийшли до нас з Тернопілля. До речі, цих хижаків помітила й одна жінка із сусіднього з Тумиром села, яку ми підібрали дорогою. Дозвіл на їх відстріл єгерям не дали. З одного боку, зрозуміло, що це рідкісний карпатський вовк, кажуть хлопці, а з другого — вони ж тут усе живе понищать. Наразі у лісових тварин період запліднення і жодна вагітна самка, навіть свиня, від вовків не зможе втекти.  Щоправда, однією з жертв вовків, на яку єгері наштовхнулися в лісі, був домашній пес, про що свідчив нашийник. Що цікаво, зауважили наші співрозмовники, хижаки обгризли собаку до кісточок.
Мимоволі знову повертаємося до теми «чупакабри», обговорюючи випадок з козами. На думку єгерів, на таке здатний лише вовк. Пес не зміг би завдати таких сильних ушкоджень. Але, з другого боку, вовк не залишив би тварин цілими, а з’їв. Отож ми залишаємося при думці, що на бідних тварин напало щось ще не відоме зоологам.

Страждають не лише тумирські газди

До речі, те, що відбувається вже кілька місяців у Тумирі, вже не сенсація. З такими ж випадками торік ми зустрілися, скажімо, в селі Опришівцях під Івано-Франківськом.  В однієї раздині невідома істота випила кров із шести кролів, яких потім акуратно поскладала один біля одного. Зрештою, така поведінка притаманна тхору. Але навряд чи б ця невеличка тварина могла так розтрощити кролячу клітку, як ми це побачили в Опришівцях. До речі, пошкодження на ній, сліди від пазурів були дуже схожі на ті, що побачили в Тумирі.

Знайомий міліціонер розповідав, що подібні до цього напади траплялися і в одному із сіл Рожнятівського району. Один місцевий житель бачив цю істоту і зауважив, що вона тупотіла, як галопуючий кінь.

Торік було чимало повідомлень у ЗМі про появу загадкових монстрів у Львівській та Тернопільській областях. А днями, саме тоді, коли ми виїхали до Галицького району, в газетах писали і по телебаченню розповідали про тварину, застрелену в Хмельницькій області. Вона була подібна до пса, проте мала чимало відмінностей. До речі, колір її шерсті нагадував колір шерсті  тумирського «монстра». Щоправда, цей звір нападав не на кролів, а на собак.

Зрештою, в інтернеті є чимало повідомлень про загадкових істот, яких бачили і в інших областях України. Наприклад, у Сумській, Київській, Чернігівській. В останній «чупакабру» навіть вдалося застрелити, але одразу приїхали вчені з Києва та забрали її. Далі з цього приводу — жодного повідомлення. Також в інтернеті є чимало фотографій і навіть відео якихось дивних істот. Одні з них подібні до великих собак, інші — до кенгуру. Деякі вкриті шерстю, здебільшого, коричневою або жовтуватою. На інших — лише блискуча шкіра. У них сильно розвинені задні кінцівки, видовжені пащеки, з яких стирчать великі ікла.
З приводу їх походження також чимало версій. Говорять про експерименти вчених, припускають, що це якийсь мутант із чорнобильської зони. Навіть є гіпотеза, що «чупакабри» прибули до нас із потойбіччя. Адже не раз при зустрічі з ними люди відчували запах сірки. Та у тумирському випадку у науковців своя версія.

«Чупакабра» живе на сільському подвір’ї?

— Це звичайний сільський Сірко, — дещо з гумором стверджує головний лісничий Галицького національного природного парку Василь Хованець. Це ж говорить і начальник наукового відділу парку Володимир Бучко. Він також виїжджав до Тумира, коли там загинули кози. Досліджував завдані їм ушкодження. Консультувався з науковцями з інших регіонів України. і ось разом прийшли до такого висновку.

— Йдеться про дуже великого пса з домішком крові якоїсь мисливської чи бійцівської породи, — каже пан Володимир. За його словами, найімовірніше, собака живе у когось на подвір’ї. До нападів на кролів та кіз його спонукає інстинкт до вбивства. А не їсть їх — бо не голодний. Господар же годує свого пса, а ночами, очевидно, спускає з прив’язі.

Про те, що це домашній собака, свідчить і те, що він не боїться людей і світла. Наприклад, аби дістатися до кіз, йому треба було хвилин 10-15 зривати оббивку на дверях стайні, поки не знайшов клямку, яку витягнув зубами.  А, найголовніше, сліди тварини не ведуть за межі села, стверджує Володимир Бучко (хоча, якщо ви пригадуєте, від єгеря Бойка ми чули дещо інше). Отож шукати тумирську «чупакабру» треба у когось на подвір’ї, підсумовує В. Бучко і навіть пропонує спосіб, як це зробити.
Найперше, сільська влада має взяти на облік усіх великих псів і перевірити, як вони реагують на ту ж козу. Буде кидатися собака на рогату — ось і потенційна «чупакабра». Щиро кажучи, шкода мені буде того тумирського разду, пес якого з якоїсь причини недолюблює кіз...

І головний лісничий парку, і Володимир Бучко сходяться на тому, що у наш час, тим більше в нашому регіоні аби існував якийсь невідомий науці великий ссавець, це неможливо. «Звісно, газети полюбляють писати про це. Вам же потрібні сенсації, аби привабити читачів», — поблажливо розмірковують вони. Але тут, у Галицькому районі, є й свої справжні сенсації. Василь Хованець веде нас до паркового музею, облаштування  якого ще закінчується. Тут зібрано експонати флори й фауни району, чимало з яких занесені до Червоної книги. Є навіть такі екземпляри, які рідкісні не лише в Україні, а й в Європі. Та це вже, як полюбляє говорити ведучий однієї популярної телепрограми, зовсім інша історія.