24 роки тому, 26 квітня 1986-го, увесь світ сколихнув вибух реактора Чорнобильської АЕС. Нині в області живе із сім’ями чимало тих, кого називаємо узагальненим терміном — чорнобильці. Спогадами про перші кроки щодо згуртування прикарпатських чорнобильців — евакуйованих, ліквідаторів аварії на ЧАЕС — для обстоювання своїх соціальних інтересів ділиться голова обласної координаційної ради громадських чорнобильських організацій Прикарпаття, член Центральної ради ВГОІ «Союз Чорнобиль України» Надія КАЙДАШ.

Як швидко плине час! Аж не віриться — на календарі вже 2010-й. Він для тих жителів Прикарпаття, хто постраждав унаслідок аварії на ЧАЕС, по-своєму ювілейний — 20 років тому розпочався чорнобильський рух на Прикарпатті. Пригадую, 6 березня 1990 р. — тоді Україна була ще в складі СРСР — на установчі збори зі створення обласної «Спілки Чорнобиль» зібралося понад 200 потерпілих від чорнобильської катастрофи. Об’єднувала їх необхідність соціального захисту себе, своїх дітей та багатьох інших чорнобильців, які за станом здоров’я не могли себе захистити. А таких людей в області було вже понад 10 тисяч. Тож учасники зборів одностайно дійшли висновку, що, лише згуртувавшись в організовану структуру чорнобильців, вони зможуть достукатись до чиновників різного рангу для вирішення проблем потерпілих від найбільшої техногенної катастрофи сучасності. Йшлося про забезпечення передусім тих, хто отримав великі дози опромінення, та евакуйованих із міст Прип’яті, Чорнобиля та Чорнобильської зони, котрі залишили там усе, необхідними їм для підтримки здоров’я, для нормального життя харчовими продуктами, побутовою технікою. Адже м’ясо, риба в ті часи були ледь не делікатесами, чорнобильці не завжди мали можливість купити навіть ліжко чи холодильник. Це вже пізніше, після створення громадської структури чорнобильців і завдяки нашим клопотанням перед владою та належному реагуванню на них торговельних організацій, в обласному центрі відкрили магазини продовольчих і промислових товарів, де вони могли придбати потрібні товари. Як ініціатора й організатора тих зборів чорнобильці обрали мене головою оргкомітету зі створення своєї громадської організації. Робота в раді профспілок області і та обставина, що я, евакуйована із самого Чорнобиля, добре знала й розуміла проблеми чорнобильців, спонукали мене повсякчас діяльно займатись їх розв’язанням. Мій колега В. Уєвич, з яким ми працювали в одному кабінеті, нерідко приходив мені, котра й сама втратила здоров’я через аварію на ЧАЕС, на допомогу і приймав чорнобильців, а їх часом і до 30 осіб на день зверталося до нас зі своїми болючими питаннями. За це вдячна йому донині.

Взагалі, в облпрофраді до чорнобильців не були байдужі, старалися зрозуміти чужу біду і допомагали їм чим могли. Чого не можу сказати про працівників обкому Компартії, котрих, з усього видно, чорнобильці не цікавили. Лише через десять років довідалася, що передбачене для мене як колишнього працівника Чорнобильського райкому партії житло на тодішній вул. Толстого віддали обкомівському клеркові. Мені ж дали так звану чотирикімнатну квартиру на 43 кв. м. На моє прохання посприяти у виділенні приміщення для «Спілки Чорнобиль» керівництво обкому партії не зреагувало, допоміг у цьому голова облвиконкому В. Павлик.

Закарбувалася в пам’яті ще одна рубіжна віха — 26 квітня 1990 р. Щоб відзначити четверту річницю аварії на ЧАЕС, прикарпатські чорнобильці вперше зібралися на майдані в центрі Івано-Франківська, який нині називається Вічевим. Прийшло сюди все керівництво облвиконкому, міської ради, тисячі людей, аби пом’янути загиблих і померлих внаслідок чорнобильської катастрофи, помолитися разом зі священиками різних конфесій за їхні душі і за живих героїв Чорнобиля — саме так тоді казали про ліквідаторів аварії. Горіли свічки, люди давали пожертви на тих чорнобильців, хто найбільше потребував допомоги. Зібрані 200 рублів на той час були немалими грошима. Це віче потрапило в історію: фото й інформації про нього надрукували багато газет і журналів завдяки присутності на майдані місцевих і приїжджих журналістів, фотокореспондентів, навіть з ТАРС. До речі, згодом українські, і не тільки, глядачі мали змогу подивитися фільми про активну роботу нашої чорнобильської організації, зокрема «Велика родина», що його зняло Українське телебачення.

Прикарпатська «Спілка Чорнобиль» стала четвертою серед таких організацій, створених в областях України. Уже в листопаді 1990-го вона була серед засновників ВГО «Союз Чорнобиль України», тож є і сьогодні обласною спілкою цього всеукраїнського громадського об’єднання.
До ради спілки обрали чорнобильців, котрі до цього ніколи не займалися громадською роботою, але вже через рік то була велика монолітна сила — 32 первинні та 18 міськрайонних організацій. Їх керівники діяльно вирішували через різні установи важливі для чорнобильців питання. Заслуговують на добру згадку голови осередків, котрі очолювали: Косівську організацію — М. Біленчук, Долинську — Є. Іваськевич, Рогатинську — З. Піцик, Городенківську — В. Ходак, Надвірнянську — М. Дунець, Коломийську — І. Іскра, первинні організації — тодішнього заводу ТОС — Н. Романиця, арматурного — В. Мельничук, військової частини біля Делятина —
П. Кузнецов...

Принагідно згадаю, що ще в ті часи чорнобильські активісти звернулися до міської та обласної влади з пропозицією спорудити в Івано-Франківську пам’ятник жертвам Чорнобиля. Та чуємо впродовж двох десятиліть лише   обіцянки, хоч такі монументи є вже в багатьох українських містах. А йдеться ж про вшанування пам’яті тих, хто ціною власного життя захистив від атомної чуми не лише Україну, а й всю Європу, про пам’ятник, до якого люди щороку в День чорнобильської трагедії могли би прийти  і покласти до його підніжжя квіти. 

Тепер ми задумали створити Книгу пам’яті. До неї увійдуть спогади тих, хто хотів би розповісти іншим про участь особисту або ж своїх рідних у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, розповісти не з чужих слів чи книжок, а висловити свої яскраві враження від побаченого тоді, свої глибокі думки про пережите. Отож звертаюся до активістів-чорнобильців, керівників чорнобильських організацій у 1990—1997 рр., ліквідаторів: відгукніться на це наше прохання. Телефонуйте  066-0525300.

Здоров’я чорнобильців: тенденція негативна

На Івано-Франківщині проживає 10 573 особи, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Це жителі п’яти сіл Снятинського району – Стецеви, Потічка, Русова, Стецівки й Підвисокого (територія радіоекологічного контролю), діти, що народилися від батьків, які мають статус потерпілих в результаті цієї катастрофи, ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС, евакуйовані.

Статистичні дані, взяті в динаміці, засвідчують, що рік у рік  чорнобильці порівняно з населенням інших категорій частіше хворіють і частіше ці хвороби призводять до смерті. У 2009-му загальна захворюваність серед контингенту чорнобильців зросла проти попереднього року на 1,1%. Найбільше страждають чорнобильці від недуг органів дихання, травлення, системи кровообігу, онкозахворювань.

Спеціалізовану і стаціонарну медичну допомогу надають їм обласні клінічна лікарня, дитяча клінічна лікарня, фтизіопульмонологічний центр, онкологічний  та кардіологічний диспансери, Снятинська ЦРЛ та івано-Франківська ЦМКЛ. Але коштів постійно бракує. Торік у розрахунку на одного хворого було виділено 114 грн. на амбулаторне лікування та 37 — на стаціонарне, що не покриває витрат на реальне оздоровлення хворих. іде вже другий квартал 2010-го, а ще й на перший не асигновано коштів на стаціонарне лікування хворих чорнобильського контингенту. Хоча, звичайно, їм у лікуванні не відмовляють — медичні заклади використовують для цього закуплені централізовано медикаменти.