Хтозна, чи ще прославить хтось село Ясень на Рожнятівщині більше, ніж це зробив їх земляк — письменник, етнограф, просвітитель, один із засновників «Руської трійці» та альманаху «Русалка Дністровая» іван Вагилевич. Не думаю також, що нині є глибші й вичерпніші історико-публіцистичні студії з історії одного села, ніж книга «Ясень» колишнього директора школи Романа Левицького, яка побачила світ до 100-річчя сільської «Просвіти» 2005 року. А чим нині живе цей гірський красень, що розпростерся на сім кілометрів уздовж правобережжя Лімниці, — про це розповідь кореспондента «Галичини».

Рух починається з... голови

Земля у гірських селах — всьому голова, і замало було б сказати, що кожний вільний від скель клаптик тут на вагу золота. А у таких селах, як Ясень, з населенням понад чотири тисячі душ, земля — мов подих на щодень. Та здивувало, що відведення належного місця під кладовище, як наголосив сільський голова Володимир Вагилевич — в Ясені щонайперша і невідкладна проблема.

— Так сталося, — каже Володимир Михайлович, — що село з обох боків ніби відкраяне зонами. Стометровою санітарною — від Лімниці, та ще й охоронною — по триста п’ятдесят метрів по обидва боки магістрального газопроводу «Союз». Загалом вони «обкрадають» територію села майже на сім квадратних кілометрів. І це є проблемою не тільки для житлової забудови у селі. В Ясені є два кладовища. А під час  паводку 2008 року вода пошкодила  горішній цвинтар. Він нині закритий для поховань. А вільних земель у селі нема. Люди запропонували закласти кладовище на церковній землі, а її пересікає магістральний газопровід. Охоронна зона — не можна. Звичайно, вихід із ситуації знайдемо. Але, здавалося б, таке просте питання, а скільки мороки. З другого боку, село розростається, а вільних земель для забудови нема. То й зводять люди житло у  межах вітцівщини. А з’ясовується — то вже зона газопроводу. Не вилазять із судів з Богородчанським ЛВУМГ. Найсвіжіший приклад — судовий спір з ветераном війни Романом Петриляком. Куди ми тільки не зверталисяѕ Як на мене, то саме будівництво свого часу провадили з порушеннями — посилені труби мали б прокласти, якщо газопровід будується в межах населеного пункту. і тим самим вдвоє зменшилася б площа охоронної зони. Зважте, до речі, що ще до 2002 року — початку моєї каденції сільського голови — село не було газифіковане. Тільки дитячий санаторій «Ясень».

— Очевидно, що й норовлива Лімниця не дає вам дрімати?

— Село ж простяглося уздовж Лімниці — берегоукріплення  конче необхідні. і зроблено вже чимало і по лінії облавтодору, і облводгоспу, також силами сільської ради. Тривають роботи, ви бачили, й нині. До речі, ПМК-7 працює без фінансування, в борг. Бо Лімниця і справді не дрімає, а деякі непоказні потічки також завдають чимало проблем селянам. Було б добре відновити належно мости і на село Липовицю, і через потік Бабський — до одного з невеличких наших хутірців...

Щоб не повторити помилок...

У Ясені на пам’ятнику Іванові Вагилевичу, ніби серцем торкаючись великого українського минулого, що раптом постало на відстані руки, читаємо напис кирилицею з «Русалки Дністрової» 1837 року: «із русина щирой груди в побратимий летить край, Побратиме, бо суть люди поза Волгу, за Дунай...» А очі великого земляка споглядають на музей свого імені, що через дорогу.

— Знаю, що ви, Володимире Михайловичу, як сільський голова вже звернулися до керівництва району, а ті, своєю чергою,  і до обласної ради про підготовку відзначення у наступному році 200-річчя від дня народження Івана Вагилевича. Яких ініціатив можемо очікувати від громади рідного села великого просвітителя?

— Вважаю, що передусім спільними зусиллями громади села, районного та обласного керівництва маємо музей івана Вагилевича зробити справді гідним його пам’яті. Бо окрім першого, є кімнати і на другому поверсі. Потрібні капітальний ремонт і, на мою думку, зміна самого формату музею. А громада і сільська рада осторонь не будуть. Адже музей, що має подвійне підпорядкування, не має бути, як-от нині, зачинений. Бо у двох няньок, як кажуть, і хата неметена. Я міркую і планую на сесії сільської ради порадитися з депутатами, як урухомити музей, оживити музей. Щоб він постійно був відчинений і будь-хто міг туди завітати. Це по-перше. А також доречно б розмежувати краєзнавчі матеріали, може, віддати для музею «Бойківщина» у Рожнятові, і залишити матеріали, що пов’язані з іменем івана Вагилевича та загалом з «Руською трійцею». Я вже спілкувався з завідувачем Рожнятівської ЦБС Марією Рибчак про можливість створення формату бібліотеки-музею. Ми виграли грант фонду Мелінди Гейтс, і Ясень включено у бібліоміст, своєрідну інтернет-бібліотеку. То думатимемо, чи не оживити таким форматом і роботу музею. До 200-річчя спланують роботу також і просвітяни села, навчальні заклади, сільська філія бібліотеки на чолі з Галиною ільків та ін. Село ж, як стверджують дослідники, заснували тринадцять родин, серед яких і родина Андрія Вагилевича. Є в селі о. Василь — то вже ближча рідня, а ще ближча родина івана Вагилевича — в Івано-Франківську. Надіємося, що святкування 200-річчя буде потужнішим і без помилок минулих років...

Хрести-близнюки

Як не парадоксально, та відомий і єдиний в Україні пам’ятник тверезості — литий хрест — також стоїть у зоні згадуваного газопроводу. Але ж хата, де нині мешкає родина Павла Гнатіва, стояла на цьому місці ще задовго до будівництва «Союзу»ѕ Хрест, який, за відомими переказами, у селі встановили 1874 року  на місці спаленої корчми, на своїх раменах зберіг людську вдячність і віру: «Господи, оружіє на диявола хрест Твой дал єси нам». Але мало хто знає, що насправді в селі Ясені зберігся не один хрест тверезості, а цілі два. Хрести — як близнюки. Але той, що нині височіє на долішньому кладовищі біля церкви Святих апостолів Петра і Павла, має невеличку відмінність — терновий вінчик на вертикальному рамені. Цей хрест колись був на пагорбку, де нині двір початкової школи. Тож, як бачимо, оповіді про спалену корчму в селі не такі аж достовірні. Але як би там не було, в цих пам’ятниках застигла історія — активний рух галицької інтелігенції за тверезість наприкінці ХIХ ст.

Бабський майстер

Є в селі Ясені невеличкий хутірець, що називається, як і потічок, що його омиває, — Бабський. І живе там цікавий майстер струнних інструментів — Роман Шмігельський, який  виготовлення скрипок величає не інакше, як своєю любов’ю. І бідкається, що вже два десятки років ця пристрасть залишається в Україні для нього нерозділеною...

— Я селюк, — каже майстер, — із села Каменя на Рожнятівщині. Завжди любив і люблю співати. А на скрипці грати не вмію — Бог таланту не дав. Та й скрипка для мене у молоді роки була чимось недосяжним. Бо війна заводила своїх мелодій. Але мав мрію майструвати скрипки, тож і знайшов у Космачі вчителя — Федора Кравчука. Про нього якось вичитав у газеті. Зустрілися, а через рік я привіз йому на показ сяк-так змайстровану скрипку.  Вчитель похвалив, сказав, що з мене буде майстер. Порадив шукати ще кращого вчителя. Відтак я покинув роботу в Калуші «на хімії», закінчив музучилище і пішов працювати майстром з ремонту музичних інструментів. У Москві я згодом познайомився з Юрієм Почекіним, який два роки вчився в італії. Мав добру школу. А карпатські явір і смерека робили скрипку співочою і неперевершеною. Для мене робота над скрипкою — це просто любов.

— А як загубили ідею зі спорудженням фабрики музичних інструментів у Ясені, зокрема на хуторі Бабському?

— У державі нема школи скрипкових майстрів. І справді, у Бабському мала бути  фабрика смичкових музичних інструментів. Я про це мріяв ще понад двадцять років тому. Звернувся до Києва у Музичну спілку, яку очолював Дмитро Гнатюк. Він мене підтримав. І, таким чином, я знайшов це місце в Ясені. У серпні 1990 року навіть почалося будівництво, реалізували мільйон карбованців. Та через два роки вже забракло спілчанських коштівѕ Тож я тепер директор виробничого комплексу «Клен».

— Де співають нині ваші інструменти?

—  Уявляєте, якби в області була школа скрипкових майстрів! Приїжджали б до нас вчитися з усіх усюд! Адже й в оркестрі обласної філармонії, яким керує ўерета, є дві мої скрипки. Є кілька в Аргентині, італії, США, іспанії, Росії. Прикро, що владі такі речі байдужі. Не маю слівѕ

Якщо згуртована громада...

Біля школи, яка цього року святкуватиме 100-річчя, — цікавий пам’ятник Примирення. На чорні мармурові плити, на яких викарбувані прізвища всіх односельців, що загинули у Другій світовій війні, під покровом хреста споглядає Богородиця. Громада встановила цей пам’ятник завдяки коштам вихідця з  села — колишнього голови Рівненської облради Романа Василишина. ...На ранку Народного дому, що, за переказами, був збудований ще з деревини лісів, які громада свого часу відсудила у Галицької митрополії, нас зустрічає директор Наталія Годованець. А ми читаємо цікаву таблицю: «Проект громади «Енергозберігаючі заходи в Народному домі села Ясеня» було здійснено за кошти Європейського союзу, а також програми розвитку ООН в Україні, Рожнятівської районної ради, Рожнятівської районної адміністрації, Ясеньської сільської ради, організації громади «Асоціація соціально-економічного розвитку села Ясеня» 2010 р.» У рамках цього проекту перекрили дах Народного дому та настелили нові підлоги. Поштовим відділенням у селі завідує Ганна Федорак — продовжує мамину (також  звуть Ганною) стежку — йти до людей доброю, теплою і завжди очікуваною звісткою. ...А Семена Федорака — працівника сільради — можна з білогривим коником і по кілька разів на селі зустріти. Його обов’язок — вивезення сміття. І т. д. У мозаїку сільського портрета   голова села Ясеня додає і тих, хто для громади завжди є доброю поміччю у сільському повсякденні і сільських святах – підприємців Богдана Рараговського та Олексія Кривуна, директора Гриньківського лісництва ДП «Осмолодське лісове господарство» Мирона Макара та ін. «Вони ніколи не чекають запрошення жити громадськими справами села, — наголошує Володимир Вагилевич. — Дай Боже й іншим пам’ятати, що село Ясень — то кожен із нас».