Після бурхливої дискусії вже перед самим виходом газети працівники «Галичини» вирішили постати перед читацькою громадою й наочно. Цим складом, в якому бракує ще кілька осіб, наша редакція творить газету. Серед них — головний бухгалтер Марія Перегінець, літературний редактор Любов Дейнега, редактор інформаційно-рекламного відділу Оксана  Федоляк, коректори Ольга Богдарєва і Марія Осадчук, менеджер Марія Мельник, ветеран журналістики Мирослав Кіндрачук працюють у «Галичині» майже з перших днів її існування. Це ми вам, шановні прихильники «Галичини», стараємося кожного випуску подарувати свіжу порцію найактуальнішої інформації та цікаві розповіді про наш край.

Трибуна прикарпатської демократії

Поява 20 років тому на теренах підсовєтського Прикарпаття принципово нового в ідеологічно-політичному вимірі видання, безперечно, стала фактом новітньої історії нашого краю. Це відбулося в рамках демократичних процесів у суспільному житті, у чому  в той час західноукраїнські області задавали тон для всієї України. А в Україні  ж «Галичині» судилося стати  першою демократичною радівською газетою. Вона
й досі залишається важливою інформаційною трибуною не лише для демократично обраної обласної ради як органу місцевого самоврядування, а й для патріотичних сил. Тому газета була й залишається своєрідним віддзеркаленням якости місцевої влади, політикуму й громадського життя. Разом із ними, зі всією  Івано-Франківщиною та Україною вона пережила за свої 20 років такі ж піднесення й падіння  і навпаки.

Яке державницьке значення має «Галичина», яка її роль у житті області, бачиться добре здалека.

Не випадково російське МЗС кілька разів присвячувало спеціально їй, як жодній іншій регіональній газеті, свої заяви, бодай навіть
під облудливими приводами. Першого разу  це сталося ще в липні 2002 року, в епоху кучмізму. Чого-чого, а нестачі українського патріотизму, який ніколи
не переходив здорових меж, нашій газеті за ці 20 років  не бракувало. Сподіватимемося, так буде і в наступне 20-річчя.

Проте патріотизм для «галичан», працівників нашої редакції, — не професія. Його вони підкріплювали своїм газетярським професіоналізмом. Хоч певною мірою на Івано-Франківщині, як і в Україні загалом, серед ЗМІ розвинулась «безстороння об’єктивність» інформації, що часом незрозуміло, на яку державу ці ЗМІ працюють, коли повідомляють про зовсім небезсторонні антиукраїнські випади з боку деяких сусідніх держав, однак журналістам «Галичини» такі підходи до своєї суспільної функції завжди були чужими. Національний інтерес газета послідовно відстоювала, відстоює й відстоюватиме  у майбутньому.

В останній рік наше видання переживає своє оновлення. Попри осучаснений дизайн журналісти-«галичани» поступово змінюють і підходи до інформації, намагаючись донести її до читачів оперативніше, повніше, цікавіше, а газету прагнуть зробити ближчою до життєвих інтересів краян. Тож, шановні галичани, будьте й надалі з «Галичиною»!

Петро ПАРИПА.

Головний редактор.  «Галичани»  про газету  і про себе

Все життя вчимося робити вибір

Не пригадую, хто з великих пожартував: «Писати? — У цьому немає нічого складного — потрібно лише обирати потрібні слова і ставити їх на свої місця...»
Людина все життя вчиться тільки однієї речі — робити вибір. Спочатку треба вибрати правильні літери щоб вийшло слово. Відтак потрібно зібрати разом слова, щоб скласти речення. Після цього збираємо разом речення, щоб висловити думку, щоб сформулювати та передати кому-небудь якусь ідею. Врешті-решт, щоб не заплутатись у нинішньому інформаційному хаосі, знайти себе в ньому, потрібно вибирати лише ті теми, які важливі, а тому справді цікаві саме для вас.

Хоча, якщо задуматись, усе це в кінцевому підсумку завжди є вибором між добром і злом. І часто дивуєшся тому, що цей остаточний вибір був запрограмований уже тоді, коли ти лише обирав правильну літеру для слова. Про це треба обов’язково пам’ятати тим, хто береться за ручку, сідає до комп’ютера, бо ніколи не знаєш, чим насправді обернеться твій вибір.
А писати справді не важко — потрібно лише вставляти потрібні слова на свої місця.

Олег Басок, заступник головного редактора.

Ці роки забути не можна

Різні є вислови про журналістику. і серйозні, і жартівливі, і цинічні. Одні кажуть, що журналістика — це суперпрофесія. Другі — це діагноз. Треті обзивають нас брехунами. Ще один популярний вислів — сторожові пси демократії. Нема диму без вогню. Все це правда. Але як на мене, журналістика — це доля. Можна написати одну статтю, дві, з десяток, а потім відійти від творчості. А можна прийти в районну газету після десятирічки коректором і вже не відірватися від ремесла. Відповідальний секретар, заступник відповідального секретаря, знову відповідальний секретар... І тільки кілька записів у трудовій книжці: «Нове життя», «Прикарпатська правда», журнал «Перевал», газета «Галичина». 37 років — як один довгий-предовгий, наповнений незабутніми подіями день.

На першому курсі Львівського державного університету на першій лекції я сіла за одну студентську лаву зі своїм майбутнім чоловіком — Василем Добрянським. Через три місяці побралися. Так у нас стало в сім’ї два журналісти. Журналіст вимірює життя не календарем, а випусками газети. Діти змалечку знають, що тата й маму сьогодні турбувати не можна, бо у них «газетний день». Всі люди святкують, радіють життю, а ти міркуєш: оце цікаво, треба завтра дати в номер. Чом не діагноз?..

А скільки професійної казуїстики траплялося! Таке навмисно не придумаєш. Кажуть, за Сталіна в обласній друкарні йшов у газеті його портрет. Але щоб почати друк, друкарі мусять «приправити» газету. І ті пробні примірники потім списують на макулатуру. Друкар, не замислюючись, хляпнув печатку «Брак» на портрет Сталіна. і на п’ять років «загримів» на Сибір... У мене,  коли я працювала в «Новому житті» в Богородчанах, ішов фотоетюд: дятел довбає дерево. Метранпаж приклеїв фото догори ногами. Зранку читачі розривають телефони: «Що це ви надрукували?». А верстальник меланхолійно каже (він був білорусом): «Пташка в рєчку смотріт...»
І що характерно: помилки видно, коли газета віддрукована. Тоді всі бачать: «Пташка в рєчку смотріт...»

На початку 1990 року мій чоловік разом з колегами-письменниками відкрили видавництво «Просвіта», задумали друкувати літературний журнал «Перевал». Запросили мене туди відповідальним секретарем. Але газету «Галичина» (пілотний номер) я тримала в руках одна з перших. Серед ночі, годині о другій-третій, приїхав чоловік з друкарні додому на машині, що миє вулиці (іншого транспорту не було). Ось, каже, свіжий номер «Галичини». Тодішній редактор газети Богдан Галюк попросив його почергувати по номеру, бо штат редакції ще тільки формувався. Через три роки Богдан Галюк запросив мене на роботу. І вже 16 літ я щоранку з трепетом беру в руки свіжий номер газети. Ану, не дай Боже, «пташка в рєчку смотріт...»
Я горджуся своєю професією. Я горджуся своєю «Галичиною».

Марія Добрянська, відповідальний  секретар газети.

До «Галичини» прийшовѕ з міліції

Прийти до «Галичини» я мав ще з «першим призовом» — у 1990 році. Принаймні головний редактор газети Богдан Галюк, який формував команду, погодився прийняти мене на роботу. Тоді ж, у перших числах «Галичини», з’явилася й моя перша публікація на сторінках часопису під заголовком «Лихоманка». Проте через певні обставини я змушений був залишитися у «Прикарпатській правді», де працював.

Але, як мовиться, від долі не втечеш. Склалося так, що 1993-го, коли працював у газеті «Рідна земля», мені запропонували перейти на службу до управління МВС у м. Івано-Франківську в ролі прес-секретаря його начальника. Я погодився. Та в міліції мене спершу «запроторили» до карного розшуку, щоб, як пояснили, передусім «зробити» з журналіста оперативника. Зізнаюся, що в 16-літньому віці я, звичайно, марив професією детектива. Однак тоді, на 32-му році життя, вже інакше дивився на світ. Тож коли почалися міліцейські будні з відвідинами наркопритонів і перевірками паспортного режиму в гуртожитках міста, в одному з яких я й сам проживав з родиною без прописки, написав рапорт на звільнення. А через кілька днів уже був у «Галичині».  

Для мене праця в цій газеті свого роду знакова. Адже доти я «перепробував» чимало занять та місць роботи: до армії працював агрономом, опісля — регулювальником радіоапаратури на «Позитроні», закінчив педінститут. Уже й не кажу, що студентськими роками підробляв столяром, електриком, сторожем.... Правда, моє газетярське становлення датується ще 1981 роком, коли почав як позаштатний спецкор дописувати до видання «За Родину!» Прибалтійського ВО, де служив.

Та в «Галичині» мої трудові «зигзаги» закінчилися. Я тут «безвилазно» вже 17-й рік. Схоже, нарешті знайшов себе саме в журналістиці по-«галичанськи» і працюватиму в ній і надалі. Хоча, хтознаѕ

Василь Мороз,  редактор відділу АПК.

Працюю, мов розгадую кросворд

Перше враження від праці в редакції  маю з дитинства: сестра взяла мене з собою до галицької «районки». Це був газетний день: всі бігали з гранками, щось змінювали, правили, читали, перечитували, через мене переступали. Ніхто ні на що не звертав уваги — робили газету! Цей день у моїй підсвідомості став еталоном потрібності, служіння чомусь надзвичайно важливому. Тому я, бібліотекар за фахом, тричі змінювала тихі бібліотеки на галасливі редакції. Визнала: це моє! Мені комфортно виконувати численні завдання, затишно в редакційному гаморі.

Працюю в секретаріаті — штабі, куди вливаються всі підготовлені до друку матеріали, де ніколи не зачиняються двері, бо завжди хтось приходить, щось приносить, щось шукає, голосно просить чи вимагає і тихо дякує.
Саме тут, у секретаріаті, народжується кожен номер газети: зі стосів матеріалів вимальовується неповторність номера: його тема, матеріали, інтерв’ю чи розслідування, слова вдячності чи скарги. Їх треба скласти, як дитяче «лего», по сторінках, потім — розмістити на сторінці, привернути увагу читача рубрикою, заголовком та ілюстрацією. Я почуваюся при цьому, як при розгадуванні кросворда: треба добрати, згадати чи знайти найвлучніші слова, щоб вони зійшлися горизонтально і вертикально і щоб ключовим словом вийшло «Галичина».

«Найвеселіше»  в роботі — це помилки, котрі можуть піти до газети. А вони трапляються, я б сказала, геніальні — важко було б придумати такі влучні слова. Серед «перл»: «дупутат зачитав з трубуни», «Махайло» замість Михайло, «прахофабрика» замість птахофабрика.

Забувши про біганину, знервованість, труднощі, навіть образи, відкриваю новий номер газети. Вдихаю запахи фарби і паперу, по-новому перечитую читане, перегортаю сторінку за сторінкою, гладжу кожну. Це моя праця! А на столі — чисті макети, стоси нових матеріалів — на наступний номер.

Любов Турелик, заступник  відповідального секретаря.

Те, що за кадром

У «Галичину» я прийшла завдяки українському кіно. 2005-го фільм ігоря Стрембіцького — ми з ним з одного села — здобув «Золоту пальмову гілку» серед документальних фільмів  на фестивалі у Каннах. Я зробила з ними інтерв’ю — і це відкрило мені двері у редакцію часопису, котрий читала ще в школі. Поруч із газетами «Літературна Україна», «Известия», журналом «Україна» газета «Галичина» завжди була у нашому домі.


Каннський переможець зі сцени виголосив українською мовою, що презентуватиме фільм у своєму рідному селі Парищі. Ніхто того не зрозумів, бо перекладача з української просто не передбачили, тож  український тріумф  сприйняли як виняток із правил, і залишився він, простіше кажучи, за кадром.

Нині таких моментів, котрі залишаємо за кадром, щодня назбируємо чимало (питання свободи слова однаково важливі і для журналістів, і для наших небайдужих читачів). Вони — на нашому сумлінні. І кожен сам щодня вирішує,  які факти варті потрапити до читача, а яким почекати в архіві пам’яті, щоб згодом з’явитися в газеті. Як метафора, як проблема чи просто як... цікавий факт, котрий знов-таки може колись вирости до газетної статті. Один такий уже й «росте» — маю на увазі майбутній матеріал про гуцульську гуслянку... Хто її не куштував. Один ізраїльський журналіст, з яким познайомилась на «Буковелі», лише про неї й говорив та дивувався, чому українці ще її не запатентували і не експортують в усі країни світу. Інший іноземець якось дивувався, як українські жінки ходять на підборах по таких нерівних тротуарах... Однак тема наших доріг — вічна, тому банальна.

Леся ТУГАЙ, редактор  відділу культури та освіти.

Місток додому

Під час мого італійського заробітчанства єдиним свіжим подихом для серця, окрім церкви, була журналістика. Це одна з  небагатьох професій, у якій можна навіть в умовах цілковитої моральної тюрми на чужині не прийти до деградації. А першим і єдиним часописом на Прикарпатті, в якому я друкував свої матеріали про свята і будні трудових мігрантів, стала «Галичина».
— Пиши до різних часописів в Україні — ти ще не знаєш, куди повернешся і яким буде те повернення. Твої матеріали стануть своєрідним містком  додому, в Україну, — радила  переконливо п’ять років тому колега по співпраці в українському християнському журналі Апостольської візитатури УГКЦ «До Світла» в Римі галичанка Оксана Пронюк-Кузьма.


І я писав...  А надруковані статті через заробітчанські родини моїх героїв на Прикарпатті  знаходили мене — нелегального мігранта і журналіста — вже в італії. «Галичина» додавала сил на чужих стежках. І на рідних, українських, уже після приїзду в Україну стала надійним містком для повернення. Я вперше  зустрівся з «галичанами», яких, здавалося, знав упродовж такої нескінченності чужини. «Галичина» народила мене і стала добрим прихистком для спраглого журналіста. Тож і я молю Бога їй сили і радості народження на щодень і на многії та благії літа.

Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу  соціальних розслідувань.

З ери друкарських машинок

Кому за 40, той, напевно, ще добре пам’ятає милозвучні імена «Любави», «Еріки», красуні «Oліветті», як і їх антиподів: механічного одоробала-монстра «Ортеха» чи електричну «Ятрань», яку чомусь порівнювали з колгоспним бурякозбиральним комбайном. Це вони та подібні до них були головними інструментами й одночасно певним мірилом статусу в радянському суспільстві літературної і зовсім не літературної братії минулого століття — від журналістів і письменників до кабінетів влади, де на почесному місці була друкарська машинка з жінкою-друкаркою. До речі, кожна друкарська машинка мала свою окремішність. І саме через неї всі ці машинки так сильно «любили», що кожну в обов’язковому порядку треба було зареєструвати у відповідних «компетентних» органах...


Не менше вшановувала її своєю увагою й інша категорія людей, яка зовсім не поділяла поглядів офіціозного курсу «світлого майбутнього», ба навіть більше, часто докладала своїх зусиль для підриву «основ соціалістичного ладу» в країні. Романтики «самвидаву» — так лагідно можна було б означити їх сьогодні. А в минулому один з яскравих представників «самвидаву» Володимир Буковський з іронією окреслив їхні діяння такими словами: «Сам пишу, сам здійснюю цензуру, сам редагую, сам розповсюджую, а потім сам за все це відбуваю термін».

Саме на такому означеному тлі мені з тих часів чомусь запам’яталися найкращі представники друкарських машинок. Перша — старенька «Ундервут» з українським шрифтом, яку подарував владика Стенфордський Василій Лостен владиці Павлові Василику і яка незвіданими шляхами опинилася в Україні та друкувала тисячними тиражами оголошення про першу відправу на могилах січових стрільців в Івано-Франківську 1989 року, і ще багато інших корисних речей. Друга — «Ремінртон» письменника Богдана Бойка. Поміж ними осібно стоїть машинка без розпізнавальних ознак отця Ярослава Лесіва, який на запитання «А яка у вас машинка, отче?», коротко відповів: «Та друкарка, та й все».

Сьогодні ці інженерні витвори людського генія (так-так, корпуси персоналу «Оліветті» свого часу проектував сам Корб’юзьє) об’єднало одне: всі вони поскладані історією в її стару шухляду. Якщо десь тепер і потрапляють вони нам на очі, то виглядають радше милим і цікавим антикваріатом, ніж значущим символом минулої епохи. Краса, сила і ціна «пишучих» машинок відійшла разом із ХХ століттям.

Минулося... Не минулися тільки шанувальники правдивого слова, які знають йому справжню ціну. І це, скажу я вам, окриляє. Інколи.

Роман ІВАСІВ, кореспондент,  провідний спеціаліст.

Невмирущий фейлетон

Еволюція журналістських уподобань, схоже, повністю витіснила зі сторінок преси такий раніше популярний жанр як фейлетон. Погортаймо найсолідніші регіональні чи й навіть всеукраїнські друковані видання і знайдемо в них усе, що завгодно — від самохвалебних інтерв’ю до статей викривального характеру, нерідко з кримінальним забарвленням, а от суто жанрової сатири, з елементами художньої гіперболізації таки бракує.

До фейлетонів мене прирекли обставини, бо тривалий час я тісно співпрацював з обласним та міським комітетами народного контролю, де ніколи не бракувало фактажу для написання гострих і головне — документально підтверджених матеріалів. Разом з ліквідацією цих інституцій поступово затухав і потяг до написання власне файлетонів.

Тлумачне визначення жанру таке: фейлетон — це невеликий літературно-публіцистичний твір, у якому висміюються та засуджуються якісь недоліки, потворні явища. Однак для його написання потрібні відповідний настрій і виняткова зосередженість. Він легко, із задоволенням читається, якщо кожен рядок, кожне речення пересипані дотепними епітетами, вишуканими словосполученнями, а певну інтригу витримано в ньому з самого початку (найперше із влучного заголовка) аж до кінцевого умовисновку.

Журналісти мого покоління досі пам’ятають таких неперевершених майстрів гострого пера 70—80-х років минулого століття, як Феофанов («Известия»), Круковець (журнал «Перець»), Зіньківський («Прикарпатська правда»). Пригадую, зокрема, фейлетон «Сокира в лісосмузі» Овсія Круковця, який наробив такого галасу, що масовою вирубкою лісозахисних смуг на Городенківщині та в прилеглих районах впритул зацікавився ЦК КПУ. Авторам одіозної новації дісталося добряче — з відповідними партійними оргвисновками. Сьогодні ж на безгосподарність, на запобігання банкрутству підприємств чи організацій не має впливу жодна з найчисельніших партій (хоч пиши про них фейлетон, щоб розбудити від летаргійного сну).

На вибір жанру впливає й суто людський фактор. Маючи навіть документально підтверджений фактаж, журналіст, як правило, ризикує вляпатись у конфліктну ситуацію з об’єктом критики. А тоді — суд, вельми неприємна процедура, і здебільшого з непередбачуваними наслідками. З КРУ чи податковою адміністрацією, якщо в статті процитувати їх документи, ніхто не судитиметься, а з «журналюгами» (улюблений жаргон кримінально-корумпованих чинів), даруйте на слові, — що раз плюнути. Часто-густо бодай для того, щоб полоскотати журналістам нерви, аби після того мимоволі починали думати: «А воно потрібно було тобі?».

За довголітню практику мені довелося тримати одвіт перед судом лише двічі. Перший раз — за фейлетон «Квартирний демарш», вдруге — за матеріал на тему моралі — про тих, хто вкрав землю у дітей, обділених долею. Обійшлося без моральних відшкодувань у грошовому виразі — судове рішення за першим фактом вимагало тільки спростування в газеті. А за другим — об’єкт критики зазнав фіаско. На щастя (на моє, звичайно), суддя не знайшов у критичній статті «образи честі й гідності» позивачки, яка вимагала 50 тис. грн.(!) за відшкодування моральної шкоди, зіславшись на Закон «Про інформацію», де зазначено, що «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень» (у тому числі з уживанням гіпербол, алегорій, сатири). Більше того, законодавчо визнано, що «оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх у суді».
Я й тепер іноді запитую себе: «А воно тобі треба?». Та минає час і знову тягне на подвиги. Фейлетон — це ж вищий «пілотаж» журналістики.

Мирослав КІНДРАЧУК. Ветеран прикарпатської журналістики.

Хто вже ковтнув  п’янкого повітря свободи...

Кілька років тому був свідком того, як на початку наради з якогось важливого питання в одній поважній організації головуючий так звернувся до присутніх: «До нас прийшли представники «шостої влади». «Еге, — подумалось, — попри певну умовність визначення «четверта влада», дехто радий був би ще опустити ЗМІ бодай на два місця вниз щодо їх ролі в нашому суспільстві».

Здавати навіть ті, ще далекі від ідеалу, здобуті й утверджені завдяки Помаранчевій революції, позиції щодо свободи мас-медіа, свободи від нав’язуваних їм владою справжньою пріснопам’ятних «темників» не маємо права ні ми, журналісти ЗМі (хоча їх дехто з чиновників і називає саркастично «зміями»), ні загалом українське суспільство, яке відчуло свіжий вітер свободи слова з її серцевиною — свободою преси.

Газета «Галичина» завжди була на передньому форпості обстоювання свободи слова, втілювала це гасло в реальність ще за тих часів, коли наближався розвал совітської імперії. і після проголошення незалежної України не знижувала свого критичного запалу у викритті пороків суспільного життя, прорахунків у діяльності вже демократичної влади, не зважала на несприйняття деякими владцями обласного рівня тих чи інших її публікацій. Бо досвід справді демократичних, цивілізованих держав свідчить, що мас-медіа завжди мають опонувати і найкращій владі, висловлюючи й водночас формуючи громадську думку щодо подій і явищ життя та шляхів розвитку суспільства.

Разючу відмінність у можливостях викриття засобами масової інформації суспільних негативів, критики високопосадовців особливо добре помітно журналістам старшого покоління, котрі прийшли в пресу ще тоді, коли в Івано-Франківську виходило лише дві обласні газети — компартійна і комсомольська. Так, ці газети робили критичні постріли не лише по «ворогах радянського ладу — буржуазних націоналістах», не лише «по горобцях» із числа порушників «радянських законів і норм соціалістичної моралі», часом діставалося за безгосподарність чи за інші гріхи й керівникам підприємств та колгоспів, навіть секретарям парткомів. Але критику цю зазвичай санкціонували вищі партійні органи, дозували її. Журналістам відводили роль гвинтиків номенклатурної партійно-державної машини, тримали їх на короткому повідку під страхом звільнення з роботи за «втрату політичної пильності».

А що вже казати про обкомівських «спеців» вишукувати і в найменшій замітці, навіть у невинному газетному оголошенні, якийсь потаємний зміст, який, мовляв, кидає тінь на радянську систему та її проводирів!

Пригадується, як воднораз аж три працівники редакції, в тому числі й автор цих рядків, який чергував на випуску номера часопису в друкарні, отримали догани за «політичну помилку» в кіноафіші. Річ у тім, що в «голубому» залі одного з івано-франківських кінотеатрів демонструвався документальний фільм «Леонід ілліч Брежнєв у Казахстані», а поряд, у «червоній» залі, — художня стрічка під сакраментальною назвою «Збезчещена Еміне». У когось з обкомівців, хто, з усього видно, судив у міру власної зіпсованості, блудлива асоціація пов’язала одне з другим...

Є ще в нашому суспільстві чимало тих, хто хотів би відродити в Україні привид якщо не тоталітаризму, то бодай безапеляційного авторитаризму, все більше розперізується «п’ята колона»... Тож маємо гуртуватись усі, кому дорога свобода слова і преси як невід’ємні ознаки демократичного суспільства, аби не допустити повернення похмурих часів, коли придушувалась і переслідувалась вільна думка журналіста й читача.

Іван Гаврилович, редактор відділу соціально-побутових проблем.

Міністр на редакційному дивані

За 17 літ роботи в «Галичині» зі мною стільки різного трапилося, що мемуари можу томами писати. Редакція кілька разів переїжджала в інші приміщення, я піднімався у посадах, основні колись знаряддя праці — ручка та папір давно змінилися комп’ютером, поміняв кілька кабінетів, але незмінним моїм супутником залишався старий, ще сталінських часів, диван, який постійно тягав по кабінетах за собою. Якби він міг говорити!.. На ньому навіть нинішній голова Верховного суду країни Василь Онопенко сидів.

А трапилося це десь у першій половині 90 років. Я тоді працював рядовим кореспондентом відділу інформації газети в «Галичині», а пан Василь займав посаду міністра юстиції. І одного разу він завітав до нашого міста на якийсь юридичний захід, котрий відбувався у філармонії. Аби не мучитися зі звітом з того довгого, здається, дводенного засідання, я вирішив — хай про це все розповість сам міністр. Отож запросив його до нашої редакції на інтерв’ю. Василь Онопенко не тільки не відмовився, а й пішки подолав кількасот метрів, котрі віддаляли філармонію від «білого дому», де тоді містилася «Галичина». А що тут дивуватися. Я був молодий журналіст, він — молодий міністр, і молодою була наша демократія. І там на старенькому дивані у моєму кабінеті за філіжанкою розчинної кави, які йому приготував тоді кореспондент нашого відділу, а нині заступник головного редактора Олег Басок, міністр майже дві години розмовляв з нами. інтерв’ю вийшло доволі вдале.

А десь рік чи два тому я знову побачив В. Онопенка в Івано-Франківську. Тепер уже як голову Верховного суду України. Звісно, згадав про нашу першу зустріч. Проте з проханням про інтерв’ю вже не підходив. Не був переконаний, що проб’юся крізь щільне кільце місцевих високопосадовців, які оточили Василя Онопенка, якому, до того ж, подарували картину з карпатськими краєвидами, черес та бартку. А у мене так і залишилася розчинна кава, той самий старенький диван, потріпаний вигляд якого симпатичніший за нашу нинішню демократію.

Ігор НИКОРОВИЧ, редактор відділу кримінальної інформації і моралі.

13 Травня 2010, 11:21
Теги:

Версія для друку
Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Погода, Новости, загрузка...
Додати новий коментар



Останні новини з категорії Життя:
Мобільний додаток IFCITY - твоя афіша Івано-Франківська
21 Січня 2018, 18:12
У Коломиї в матері забрали 3-річну доньку
30 Грудня 2016, 17:20
Власники 3-х закладів харчування Коломиї не дозволили провести перевірку якості продуктів
30 Грудня 2016, 16:57
УГКЦ планує збудувати на Прикарпатті клініку Святого Луки
30 Грудня 2016, 16:31
Ігор Пасічняк у Рожнятівському районі ознайомився із роботою освітянських закладів
30 Грудня 2016, 16:03
Новорічна красуня у горщику
30 Грудня 2016, 15:42
В Івано-Франківську виміряли Індекс публічності місцевих рад
30 Грудня 2016, 14:31
Святкові заходи з нагоди 108-ї річниці від Дня народження Степана Бандери
30 Грудня 2016, 14:05
За результатами моніторингу прийняття місцевих бюджетів Івано-Франківськ на сьомому місці
30 Грудня 2016, 13:40
В облдержадміністрації відбулася презентація Всеукраїнського журналу «Антикорупційний вісник «Ваша Надія»
30 Грудня 2016, 11:48
11 літрів спирту в каналізацію: Інспектори знешкоджували спирт на ринку Калуша
30 Грудня 2016, 10:57
Маленька косівчанка потребує допомоги
30 Грудня 2016, 10:33
У селі на Долинщині відкрили водопровід
29 Грудня 2016, 22:12
ЦНАП Івано-Франківська оприлюднив графік роботи на свята
29 Грудня 2016, 21:21
В Івано-Франківську відремонтували приміщення дитячої художньої школи
29 Грудня 2016, 20:56
Побачила світ книга поезій Олександра Букатюка “МАДОННА МИРУ (рЕволюція духу)”
29 Грудня 2016, 20:34
Юним глядачам показали прем’єру вистави “Красуня і чудовисько”
29 Грудня 2016, 20:05
В Івано-Франківську запрацював новий пологовий зал
29 Грудня 2016, 19:45
У середмісті створили музей-кімнату на честь патрона Івана Франка
29 Грудня 2016, 18:29
Правоохоронці застерігають водіїв: не сідайте за кермо у нетверезому стані!
29 Грудня 2016, 17:42
Увага! Попередження про лавинну небезпеку
29 Грудня 2016, 15:40
В Івано-Франківську відкрили спортивний майданчик
29 Грудня 2016, 14:55
Прикарпатські художники перенесли красу рідних пейзажів на полотна
29 Грудня 2016, 14:30
На Прикарпатті паспортизували 43 водойми
29 Грудня 2016, 13:13
1 січня в Івано-Франківську святкуватимуть 108-у річницю з дня народження Степана Бандери
29 Грудня 2016, 11:47