Минає 40 днів із часу трагічної загибелі польської еліти на чолі з президентом Лехом Качинським в авіакатастрофі під російським Смоленськом. 96 знаних поляків загинули за те, щоб поклонитися пам’яті понад 20 тисячам знищених совєтами польських військових у Катині, і ціною свого життя таки домоглися, аби документальну правду про цей жахливий злочин сталінського режиму нинішнє керівництво Росії нарешті відкрило.

Послідовність і наполегливість поляків у справі пам’яти про свої національні втрати є гарним прикладом для українців, які в ХХ столітті зазнали значно більших нещасть за своїх західних сусідів. Фактично нині ми ще на початку цього шляху, бо відкрита правда про Голодомор 1932-1933 років висвітлює лише частину українських етнічних катастроф. Російська комуна влаштувала етнічну чистку українцям ще голодомором 1921—1923 років, але й досі кількість його жертв залишається невідомою. Науковці їх число окреслюють 300—350 тисячами смертей від голоду. А ще був голод 1946-1947 років. Наявні оцінки втрат від нього не менш фантастичні — від мільйона до двох млн. осіб. Але це все — масові акції. Скільки ж українців стяли большевики у своїх локальних катівнях, теж є наразі ще більшою таємницею.

Про одну з таких таємниць нашій редакції недавно подав матеріали відомий прикарпатський громадський активіст від Спілки офіцерів України та Українського козацтва Євген Сохан, звернувши увагу на те, що большевики перший дебют майбутньої Катині провели ще понад 20 років перед тим над українськими офіцерами. Хто нині знає про те, що на вузловій залізничній станції Рославль у Білорусі восени 1917 року, через яку з північних фронтів поверталися військові частини з числа українців, чекісти вбили не менше 30 тисяч військової старшини? Але не один Рославль був такою катівнею. На т. зв. «угольній станції» в Харкові було розстріляно до дев’яти тисяч старшин-українців. Фактично цим вороги обезглавлювали український народ. Чому досі наші науковці та політики не порушують питання про ці злочини? Це запитання задавав у редакції той же Є. Сохан. Але що на це могли відповісти провінційні газетярі, якщо столичні історики та Український національний інститут пам’яті про це мовчать...