Чи з'явиться на адміністративній мапі Галицько-Волинський федеральний регіон?

За лічені місяці правління нові господарі Банкової досягли хіба того, що значна частина українського суспільства і політикуму відчула себе чужими серед своїх. Бульдозерна деукраїнізація освіти й переписування історії, тиск на свободу слова, численні поступки Росії в економічній сфері не залишають сумніву, що у сценарії майбутнього від команди Віктора Януковича для прихильників національно-демократичної, орієнтованої на Захід України гідного місця немає. А де воно тоді - це місце? Якщо це місце - не вся Україна, то, може, якась її частина? В Україні знову спалахнули дискусії про федералізацію.

Розмови про доцільність федеративного устрою України найчастіше починалися в Криму та на Сході. А нерідко - навіть за східним кордоном країни. Політологи і політики небезпідставно вказували на російське походження федералістських ініціатив, а такі «друзі України», як депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, ніколи й не приховували своїх поглядів. Найбільше прихильників ідея федералізації давно має в лавах Партії регіонів, яка в листопаді 2004 року зібрала сумнозвісний Сєвєродонецький з'їзд, а сьогодні вустами своїх представників з урядовими портфелями виголошує, що «чинна унітарна модель не відповідає сучасним завданням». Наближені до нинішньої влади політологи на зразок Олександра Булавіна роздають інтерв'ю, в яких федералізацію називають єдиним способом зберегти країну в межах чинних кордонів, і вже рахують кількість автономій та пропонують їхні межі.

Нинішня опозиція - БЮТ, рештки «Нашої України», «Свобода» та інші - застерігають: федералізація України - лише спосіб поділити її, послабити і поглинути частинами. В Західній Україні, де ці політсили і сьогодні мають найбільшу підтримку, унітарність устрою країни не підлягала сумніву так само, як суверенність. У Галичині федеральна ідея ніколи не була чимось більшим, ніж своєрідний інтелектуальний откутюр і епатаж.

Та Януковичу не треба було багато часу, аби змусити місцевий політикум і частину «просунутої» публіки серйозно обговорювати доцільність автономізації. Спільнота «Галицько-Волинський федеральний регіон» в соціальній мережі Facebook вже об'єднала сотні учасників, серед яких політики, громадські активісти, журналісти, підприємці, митці, науковці, студенти. Хто б що не казав, а це таки симптом, точніше - лише один із них. «Чи не станеться так, що за відчайдушним прагненням зберегти унітарність ми втратимо саму українськість?» - довелося почути недавно з вуст одного депутата ВРУ, вихідця з Прикарпаття. Щоправда, в цих дискусіях більше питань, ніж відповідей, а федералізація найчастіше розглядається як крайній засіб, останній редут, який мав би захистити українську ідентичність від політики нинішньої влади. До обговорення моделей федерації - німецької, швейцарської, російської - ще не доходить. Здебільшого йдеться про потребу самоорганізації громад, просвітницьку роботу, підтримку української преси, бізнесу, підготовку нових лідерів тощо.

Чи справді федералізація - єдиний на сьогодні спосіб зберегти країну й примирити Схід і Захід? Остаточну відповідь може, згідно з Конституцією, дати тільки сам народ. На разі, за різними соціологічними опитуваннями, суспільство демонструє значно більшу єдність, ніж політики. Так, згідно з результатами опитування Міжнародного агентства IFAK від лютого 2010 року, за федеративний устрій України на референдумі проголосували б 35% респондентів, стільки ж проти, решта - або утрималися б, або досі не визначилися. А згідно з висновками дослідження соціологічної групи «Рейтинг», більшість - майже 70% - мешканців і Заходу, і Центру, і Сходу, і Півдня України чітко ідентифікують себе громадянами України й українцями.

«Як би того не бажали політики, але Україна не є розділена... Головне ототожнення для України є українське, і жодне інше з ним не може конкурувати, - аналізує результати опитування історик, професор Ярослав Грицак. - Одна частина України виразно ідентифікує себе в національних категоріях, а інша - в соціальних. Це радше боротьба між двома різними версіями України. Певною мірою це внутрішньосімейна суперечка. Сім'я - одна, вони це усвідомлюють, різняться радше образи, якою вони хочуть бачити цю Україну».

Невже ці версії майбутнього настільки різні, що вберегти сім'ю можна лише, розвівши родичів у різні кімнати федерального дому? Чи з'явиться на політично-адміністративній мапі «Галицько-Волинський федеральний регіон»?

Дискусія:

Кость Бондаренко, політолог, директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна:

Не відомо жодного випадку, коли федералізація призводить до розпаду держави, крім хіба справді штучних утворень, як-от Югославія чи Чехословаччина...

А що стосується федеративного устрою, він більше допомагає зберегти самобутність тих чи інших територій, найбільшою мірою використати інтелектуальний, елітарний і економічний потенціал.

Як на мене, федералізація - це вихід з нинішньої ситуації. Україна є надто різною, і як унітарна країна вона навряд чи може довго існувати. Запас міцності України як унітарної держави є надто низьким. Оскільки завжди виникає намагання Галичини диктувати свою волю Донбасу, і навпаки, Донбас намагається диктувати своє бачення Галичині. Зрештою, Україна де факто вже є федеративною державою: в її складі є федерат - Автономна республіка Крим, незважаючи на декларований Конституцією унітарний устрій. Тому, думаю, найбільш логічний вихід із ситуації - це перетворення країни у федерацію за моделлю, скажімо, не Німеччини, де поділ за землями, а Росії, коли існує якесь певне тіло, яке є властиво державою, і кілька федератів. В Україні, думаю, має бути три федерати в складі України - Галичина, Донбас, Крим.

Галичина пропонує свою місію для України, Донбас - свою, але, думаю, що слід просто дати можливість людям із амбіціями розвивати ці місії в рамках окремо взятого федерата. Розумієте, Україна тільки виграла від того, що Крим - автономія. Що більшість кримських політиків з високими амбіціями і не дуже чистим капіталом закриті в рамках кримської політики. Думаю, так само Україна виграє від того, що Галичина і Донбас будуть закриті в рамках свої федератів.

А Центральна Україна не намагається нав'язати свою точку зору іншим регіонам, а пробує якимсь чином реагувати на тенденції. Остання тенденція показала, що ні західна, ні східна парадигми центральною Україною не сприймаються.

Тарас Прохасько, письменник:

Передовсім, окрім різних рецептів і прийомів щодо власне федерального устрою (бо є кілька моделей такого устрою), треба виходити з того, що на сьогодні в Україні живе дві політичні нації. І не потрібно від цього втікати.

Ми настільки різні між собою - історично, ментально - що не слід боятися про це сказати відкрито: ми не просто трохи різні, ми цілком різні у сенсі політичної нації. Це зумовлено тим, що в період, коли формувалася політична нація, українці були розділені між двома принципово різними системами. І тому наше найбільше внутрішнє непорозуміння полягає у взаємному несприйнятті й зневазі до орієнтирів одне одного. І найбільша наша суперечка між Сходом і Заходом побудована власне на постколоніалізмі різних типів. На тих моделях націєформування, які пройшли в одній і другій частинах України. Якраз у той вирішальний момент, коли в 19-20 століттях остаточно формувалися нації в Центральній і Східній Європі, ми йшли за різними взірцями. Тому тепер поєднати в якусь конструктивну єдність дуже важко, я сказав би, що насправді неможливо.

Для нас, західняків, Україна завжди була якоюсь утопією, мрією - мрією про Велику Україну. Ця мрія вже перетворилася в певний комплекс, коли нам здається, що так мусить бути, як ми вважаємо. Насправді, треба змиритися з думкою, що такого ніколи не буде. Тобто не буде такої України, про яку говорили наші ідеологи, як ми звикли думати - великої, єдиної, ідеальної, щасливої. Бо процес загального зближення українського Центру й Сходу до російської ментальності, на мою думку, вже є незворотним.

Навіть якщо Україна зуміє стати самостійною монолітною фігурою в європейській геополітиці, все одно орієнтир буде тяжіти до східного напряму і все одно у мовному, ментальному сенсі це не буде так ніколи, як уявляє собі класична українська ідея, яку представляємо поки що ми.

Тому, виходячи з цього, мені здається, що розмови й ідеї федералізації не є пустими. Правда, знаючи, як у нас все робиться, можна собі передбачити, що й проект федерації буде малоефективним. Тобто щось буде недороблене, щось зробиться не так... Але разом з тим не слід боятися думки про можливу автономізацію цих частин України і не треба боятися втрати Центру, столиці, якщо йдеться про збереження найприроднішої речі - українського мовного середовища. Бо в іншому разі, мені здається, воно не протриває надто довго і на нашій території.

Галичина як суб'єкт федерації - це перспектива у разі вмілої організації федерального устрою: коли єдність і автономність збалансовані, коли кожен регіон міг би провадити бодай свою гуманітарну політику, не дратуючи інший регіон. Для цього в нас ще замало політичної культури і практичного інструменту. Але, мабуть, навіть одна думка про федерацію в публічному обговоренні вже би могла стати певним полегшенням. Це як жити в шлюбі, знаючи, що розлучення можливе, або можна пожити трохи окремо, надуматися, одуматися.

Бо якщо проскочити момент вмілої федералізації, то наступним кроком може бути або тотальне знищення української ідентичності, причому навіть не насильницьке, або якісь ексцеси зі створенням нових державних чи псевдодержавних утворень. Словом, частинам України потрібен грамотний шлюбний контракт. Продуманий, прописаний і доведений до відома суспільства. Це найголовніше.

Причому не йдеться про два суб'єкти федерації. Їх може бути й більше. Можна згадати і проект Чорновола, де йшлося про різні регіони. В кожному разі не йдеться про поділ на дві частини, я просто веду мову про два орієнтири. Бо що робити з Поділлям, Київщиною, Черкащиною, яким чужа ідеологія Заходу чи Сходу? Крім того, федералізація дуже би пом'якшила дію двох «найінфікованіших» регіонів - Донбасу і Криму, які є гангреною для Української держави. Це, на мою думку, свідомо збережена гангрена, яка завжди буде джерелом усіляких хворобливих ситуацій в Україні.

Тарас Возняк, політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису «Ї»:

Тема федералізації не на часі, до неї сьогодні можна ставитися хіба з гумором. З таким самим успіхом можна обговорювати можливість віддати в оренду Російській Федерації Донецьку і Луганську області на 50, а краще й на 70 років. Бо це буде взаємовигідно - Україна виторгує знижку ще на 100 дол. за газ... Решта України... Тобто навіщо федералізувати державу, можна просто ці два регіони віддати РФ.

Спроби автономізації Галичини зведуться до того, що Галичину просто виштовхнуть з українського проекту, для чого власне ці федералізаційні сценарії і запускаються. Взагалі, федералізація передбачає високу політичну культуру, а в напівцивілізованій країні федералізація веде до її розпаду, або, що найгірше, внутрішніх конфліктів чи громадянської війни.

Дискусії про федералізацію в Галичині - це ознака розпачу. Не знаючи відповіді на питання, як перетворити Україну в цивілізовану європейську державу, пробують звузити Україну до якогось регіону, а в кінці кінців - до самого себе. А закінчитися це може еміграцією, і таким чином український проект завершиться.

Галицький кореспондент