Декларація і сьогодення: порівняльний аспект

    Декларація  була лише документом про наміри й окреслювала головні обриси майбутньої держави та її Конституції, в процесі побудови яких мали місце певні нововведення. Наміри ж ці передбачали перетворення тодішньої Української РСР на суверенну, самостійну у вирішення внутрішніх і зовнішніх питань  національну державу з наявними ознаками демократії (народовладдя, поділ влади на 3гілки), правової держави (верховенство Конституції та законів), яка визнає загальнолюдські цінності, гарантує права та свободи громадян республіки, захист їхніх інтересів за її межами, дбає про екологічну безпеку, гарантує всім національностям в межах країни право  їх вільного національно-культурного розвитку, забезпечує  національно-культурне  відродження українського  народу, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Документ проголосив намір Української РСР в майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не  бере  участі  у військових блоках і дотримується  трьох неядерних принципів:  не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї, проводить активну миролюбну зовнішню політику задля забезпечення власних національних інтересів.

    Багато  з цих принципів наявні вже  у Конституції України, будучи доповненими  та зміненими. Формально  Україна постала майже такою як передбачалось у Декларації. Держава позбулась ядерної зброї та статусу, підтвердивши свої миролюбні наміри на зовнішньополітичній арені, отримавши взамін гарантії безпеки від Росії, США та Великобританії, зафіксовані у Будапештському меморандумі від 05.12.1994р. це, очевидно, єдине положення, яке Україна виконала чітко та в повній мірі, але це ніби поклало початок послідовному роззброєнню держави, що триває й донині, тоді як весь світ переозброюється, а гарантії безпеки надані згаданими державами виявились не такими вже й непорушними, про що свідчить зокрема ситуації навколо острова Тузли у 2003 році. Прагнення нейтралітету згодом переосмислене та скориговане на користь набуття повноправного членства в НАТО  та Європейському союзі одночасно з забезпеченням добросусідських відносин з Росією та іншими країнами. Життя показало, що з врахуванням геополітичного становища України та процесів євроатлантичної інтеграції набуття найтрального статусу ставало практично неможливим  і вело країну внікуди. Нажаль дане питання часто порушується окремими політичними силами в політичних цілях, особливо під час виборчих кампаній.

      Не до кінця реалізоване положення про функціонування української мови в усіх сферах життя, адже вона все ще потребує захисту в Україні, а про її підтримку з боку держави за кордоном не йдеться взагалі. У чинній Конституції також є положення про гарантії розвитку, використання і захист російської, інших мов нацменшин, про що у Декларації аніслова.  Це ставить мови нацменшин як і українську в нерівні з російською умови, що лише здатне загострювати мовне питання  і дає підстави говорити про якусь, навіть гіпотетичну можливість надання російській статусу другої державної мови, а це неприпстимо. Схожа ситуації і у сфері захисту інтересів громадян України, особливо за кордоном, держава, яка не в змозі відстояти власні національні інтереси, не здатна захистити своїх громадян. Формально Україна й зараз залишається демократичною, правовою державою, проте мають місце непоодинокі випадки порушення прав людини.

    З незалежністю, предтечею, якої стала  Декларація, пов'язували сподівання на краще життя  в багатьох аспектах, саме  й тому весь український народ  консолідовано підтвердив своє прагнення на референдумі 1991 року. Хто б міг подумати тоді, що напередодні 20-річчя Декларації про державний суверенітет, 19-річчя незалежності життя в Україні не те, що не покращиться, а навіть погіршиться. Тому утвердження державності в повному розумінні цього слова триває й сьогодні  і зробити задля цього потрібно ще багато. Але, як висловлювався В.Липинський:   "Ніхто нам не збудує державу, якщо ми самі не захочемо її збудувати і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми нацією не хочемо бути…"