Ця історія не вигадана. Людмила Нагорняк — громадянка України, родом із села Залуччя Долішнього на Снятинщині. На заробітках в Італії офіційно вже понад десять років, сім років тому втратила чоловіка, а згодом вийшла заміж за італійця Антоніо Олівато. Свій день народження у червні цього року пенсіонерка-галичанка завдяки «старанням» українських митників запам’ятає надовго: офіційно газова плита «Арістон» вартістю до 300 євро, яку віз в Україну у своєму авто Антоніо, спровокувала не тілький митний скандал і судову тяганину, а й передінфарктний стан самого італійця. Але ж плита — це лише безмозглий і без’язикий шматок металу. Що ж відбулося, якщо Людмила від встиду за чиновників своєї держави переступила і страх, і байдужість — звернулася до «Галичини»?

Антоніо та Людмила живуть у місті Падові — вдівці зійшлися в чужині. Приїжджають в Україну, зокрема на Прикарпаття, часто: у Людмили троє дорослих дітей, а донька ще й заміжня за сином Антоніо від попереднього шлюбу.

Наприкінці червня цього року, прямуючи в Україну, подружжя своїм авто зранку,  о восьмій годині, заїхало на  митницю «Ужанка», що у Виноградівському районі Закарпаття. Стали у загальну чергу автомобілів, під’їхали до віконця і показали документи. Антоніо паспорт пропечатали, а Людмилі — ні. Відтак митник, відкривши багажник, у якому  побачив  газову плиту «Арістон», яку Антоніо сам придбав і мав на це відповідні документи, сказав від’їхати подружжю на спеціальний майданчик — мовляв, бере автомобіль на контроль. Люди так і зробили...

— Підійшов до нас, —  розповідає Людмила Іванівна, — ще раз відкрив авто, подивився і питає, хто придбав газову плиту і хто її везе. Я пояснила, що купив її Антоніо і везе для мене на день народження, щоб у селі при родині подарувати. Вже був початок десятої, коли мене покликали писати пояснення, бо, мовляв, італієць не розуміє української мови. Я так все і написала. Далі сказали, що авто оформлено на мене. Знову довелося показувати документи, в яких вказано, що придбав автомобіль «КІА» Антоніо Олівато. Мене вписав у документи,  тому що минулого року нас оштрафували, коли ми з донькою їхали без Антоніо. Але митники все подали так: я за кермом, авто моє, то і газову плиту везу я, а не Антоніо. Попри те, що я пояснювала: параліч лівої ноги не дозволяє мені сідати за кермо легковика. Я запитувала, чому маю писати пояснення, якщо це його газова плита? Жінка-митник сказала: «Підписуєте, що не маєте до нас претензій, —  і їдете». Я повірила, написала пояснення і думала, що вже можемо їхати. «Ні, ще зачекайте, дамо вам папірчик і тоді поїдете», —  знову пообіцяла білявка. Так ми прочекали ще годину. Антоніо почав почав нервувати, я знову пішла до митників...

— А далі? Все уладналося?

— Далі все лише починалося... Прийшли троє — фотографують, знову пропали на годину. Я пішла до туалету, а коли повернулася, бачу: Антоніо відкрив авто, кілька чоловік вивантажують газову плиту — пояснюють, що треба зважити, чи, бува, у плиті нема чогось забороненого. Я погодилася. Вивантажили, занесли до якогось приміщення. Я питаю, чому не зважують і не віддають плиту або чому не запросять перекладача — це товар італійця. Далі склали протокол — просять підписати. І там я прочитала, що то я, а не Антоніо, ввозила газову плиту, що я не є дружина йому, а просто —  пасажирка. Попри те, що я показувала посвідчення — ми подружжя. Тож я всю ту писанину назвала брехнею, відмовилася підписувати, а натомість на протоколі так і написала, що все написане — неправда. Далі сказали, що Антоніо не може бути в Україні більше десяти днів. Я заперечила — він мій офіційний чоловік, і закон поширюється на нього так, як і на мене. Я нагадала, що торік ми були чотири місяці в Україні — жодних претензій не було на митниці. Тоді, побачивши, що я також знаю свої права, працівники митниці сказали, що добре — може перебувати два місяці.

— А що з плитою?

— Написали, що у мене її конфіскують. Я знову заперечила: він везе, а вилучають у мене? Чому? Тоді митники покликали ще кількох свої людей, які попідписувалися під протоколом. Сказали, що віддадуть справу до суду. Але ми ще довго перебували на митниці, бо Антоніо стало зле. Підскочив тиск, «забарахлило» серце. Я попросила викликати  швидку медичну допомогу на митницю, а митники почали наді мною сміятися. Але викликали. Через 40 хвилин дочекалися медиків. Ніхто не запропонував ні стільця, ні пройти до приміщення, ні бодай ковтка води. Як сидів Антоніо в авто, так йому там і надавали допомогу, зробили кардіограму і хотіли забрати до лікарні. Але Антоніо заперечив — після розмови з митниками йому стало страшно. Лікар сказав лежати і не рухатися. Боже, як мені було встидно і принизливо: на українському кордоні навіть туалету нема, італієць змушений був справляти природну потребу за якоюсь будкою. Антоніо вміє дякувати. Коли лежав у Снятинській лікарні, то за його благодійні кошти в одному з відділень навіть санвузли оновили, водопровідні крани у палатах і т. д. Я ховала від нього очі, а серце стугоніло від розпуки.

...Подружжя зателефонувало знайомим, щоб хтось сів за кермо автомобіля і доправив їх до села на Снятинщині. Відтак Людмила Іванівна звернулася до прокурора Закарпатської області, написала до Генеральної прокуратури України. А тепер очікує судового розгляду у місті Виноградові. У розмові з нами Антоніо пообіцяв, що обов’язково вимагатиме відшкодування моральних збитків.


P. S. Свого часу, коли я повертався з італійських заробітків в Україну назавжди, в івано-франківському аеропорту сталася кумедна історія. Після приземлення літака нас посадили до спеціального аеропортівського авто, щоб доправити для проходження митного контролю. Тільки рушили — ковпак від автомобільного колеса відвалився і дзвінко пострибав по смузі. Я собі подумав: я вдома. Та це були радісні і трохи жартівливі думки — жодної зверхності. Але якщо б хтось мене торкнув невдалим словом, — я б спалахнув. Тож розповідь Людмили  — не претензії, а біль і сором за свою державу, які в очах іноземця уривають терпець мовчання.