Дмитро Видрін: В Україні практично немає незалежних політологів

Про заангажованість сучасних українських політологів, психологічні архетипи політиків, помилки опозиції та інше читайте в ексклюзивному інтерв’ю журналіста газети «Галичина» із заступником секретаря РНБО Дмитром Видріним.

— Вас високо цінують як філософа і політолога, нині працюєте заступником секретаря РНБО як член команди Януковича, хоча призначав вас на цю посаду Ющенко, були соратником Тимошенко, народним депутатом України п’ятого скликання, радником і спічрайтером Кучми, членом партії «Яблуко» і вільним демократом... Чи всюди було вам комфортно?

— Знаєте, життя загалом — не зовсім комфортна штука. А в політичному житті про комфорт взагалі не доводиться говорити. Тому коли обираєш тих чи інших партнерів, соратників, мова йде не про зручність роботи з ними, а про можливість реалізувати разом з ними ті чи інші цілі або ті чи інші проекти. Зокрема, працюючи з Кучмою, коли він ще був лідером української опозиції, а потім у перший термін його президентства, я пов’язував з ним можливість лібералізації економіки України, поступового заміщення пострадянської держвласності приватним сектором. І я пішов в опозицію до нього, коли побачив, що приватний сектор створюється не за рахунок вільної конкуренції, а за рахунок владних преференцій. Коли я працював з Тимошенко наприкінці 90-х років, то вірив у її щирість та в її мрії створити справедливі правила гри  в Україні. і пішов в опозицію до неї, коли побачив, якими брутальними олігархами вона оточує себеѕ Я думаю, таким самим чином влаштована будь-яка інша людина: пошук способів самореалізації — це один з головних стимулів для особистості. 

— Так склалося, що більшість політологів перебуває біля «годівниць» тих чи інших політичних сил. Отож виглядає, що майже всі політологи в останні роки стали політично заангажованими, а незалежних, по суті, не залишилося?

— Ви цілком маєте рацію. В Україні практично немає незалежних політологів, експертів, аналітиків, журналістів як класу чи прошарку. Річ у тому, що в Україні немає громадянського суспільства, яке передбачає незалежні джерела фінансування, фонди, гранти для незалежних дослідників. Тому кожен, у тому числі й політолог, щоб вижити й жити, має десь заробляти. А єдиним таким заробітком є плата тієї чи іншої політичної сили переважно за пропагандистські послуги. Тому, повторюю, доки не буде створено громадянського суспільства, не буде і незалежних політологів, які, до речі, здатні створити таке суспільство. Тобто існує певне порочне коло, і розірвати його вкрай важко.

— За вашими словами, більшість політологів перестали бути політологами, але так і не спромоглися стати політиками. Що ближче вам до душі — політологія чи політика?

— Один з американських астронавтів казав, що  слова «астронавт» і «астроном» мають один корінь, але відображають зовсім різний зміст. Астронавт — той, хто підкорює безодні космосу, астроном — той, хто з філіжаночкою кави сидить біля телескопа і досліджує ці безодні. Чесно кажучи, мені ближча друга життєва модель.

— Відомо, що ви один із перших політологів, який почав практикувати політичний психоаналіз. Які перспективи цього напряму?

— Скоріше не психоаналіз, а просто політичну психологію. Я вважаю, що в основі політичних переконань, ідеологій, поглядів лежать психотипи тих людей, які їх проповідують і демонструють. Людині вкрай важко змінити свій базовий психологічний архетип. Якщо ти за своєю психологічною конструкцією належиш до типу «директор», то ти будеш «директором» і в політиці. Якщо ти за своїм психотипом «бджоляр», то «бджолярем» залишишся і на президентській посаді. Тому, досліджуючи ті чи інші психотипи конкретних політиків, я намагаюсь зрозуміти й показати іншим, де межі їх можливостей і на які подвиги чи підлоти вони здатні. Ото й усе.

— В одному з інтерв’ю — до президентських перегонів — ви пов’язували з Ющенком можливість збереження після виборів реальної опозиції. Чи й тепер дотримуєтеся такої думки?

— Віктор Ющенко швидше фігура міфічна, ніж реальна. А практика демонструє, що лідер опозиції більш ефективний, якщо він більш міфічний, ніж реальний. Тому якщо Віктор Ющенко повністю й остаточно піде у «віртуал», то у нього є шанси стати таким собі опозиційним Гудвіним, який переховується десь у незнаному замку, на невідомій пасіці і час від часу промовляє високі опозиційні істини. У цьому плані Тимошенко, безумовно, програє йому, тому що вона надто реальна, надто плотська, надто «луівіттонівська» для того, аби викликати високі опозиційні почуття і симпатії.

— Яка, на ваш погляд, головна помилка сучасної опозиції? Чому ця опозиція виявилася такою не то слабенькою, не то розпорошеною?

— Головна помилка опозиції — спроба бути опозицією до влади, будучи при владі. Повторю, можна бути в опозиції до влади, перебуваючи на закинутій пасіці, але не можна бути в опозиції,  перебуваючи у парламенті з колосальними привілеями, та — у бізнесі з мільярдними прибутками.

— Останнім часом з уст окремих політиків звучать прогнози стосовно розпаду України. Що ви думаєте з цього приводу?

— Це маячня. Розкол країни відбувається або в результаті колосального напруження геополітичних сил, або колосальної ненависті одних до одних величезних соціальних прошарків всередині країни. І перша, і друга передумови відсутні. Для всіх оточуючих країн розвал України був би колосальною драмою і трагедією. Наприклад, Узбекистан, у період останніх киргизьких подій він не зміг адаптувати сімдесят тисяч біженців. А розвал величезної країни — це завжди мільйони біженців. Тому все оточення України, безумовно, підтримує її цілісність. По-друге, Україна всередині себе толерантна країна, де є та чи інша неприязнь, але немає жагучої та руйнівної ненависті стосовно інших соціальних груп, етносів, конфесій і т. д. і т. п.

— Що, на ваш погляд, стоїть за галичанофобією Табачника і частини «регіоналів»?

— Я колись пішов з адміністрації Кучми на знак протесту проти деяких поглядів та кроків пана Табачника. Я вважаю його компетентною й освіченою людиною, але з того часу практично з ним не спілкуюсь і робіт його не читаю.

— Як вам працюється під керівництвом Раїси Богатирьової? У вашому розумінні жінка-керівник якось відрізняється від керівника чоловіка? Очевидно, РНБО була за Ющенка більш помітною?

— Мені завжди з жінками легше, ніж з чоловіками.  Хоча я працюю не під керівництвом Раїси Богатирьової, а під керівництвом Президента Януковича, оскільки саме він голова РНБО. Я думаю, що РНБО в нинішньому складі ще не знайшла своє нове обличчя і нову стратегію. Але найближчим часом це відбудеться. 

— Загалом яким є ваше ставлення до жінок-політиків? Кого б ви виділили із жінок в українській політиці?

— У мене гарні стосунки практично з усіма жінками-політиками. Це і Ксенія Ляпіна, й інна Боголовська, й Оксана Білозір. Мені взагалі чомусь подобаються жінки. 

— А які жінки подобаються вам — блондинки, брюнетки чи розумні?

— Мені подобаються блондинки за кермом, брюнетки — у жіночому футболі і розумні жінки — за відгадуванням кросвордів. У цих своїх функціях вони завжди проявляють креатив. Я іноді шкодую, що в нашій країні заборонено багатоженство. Я б хотів мати у своєму гаремі і вродливу ніжну блондинку, і пристрасну ревниву брюнетку, і розумну домоправительку. А поки що у мене все в одному.

— Попри те, що вам 60, ви у чудовій фізичній формі. Як вам вдається так виглядати і що керує вами?

— У мене багато зобов’язань перед іншими. А коли багато зобов’язань — немає часу старіти. Крім того, за натурою я — ронін («людина-хвиля», мандрівник, який не має над собою чужої влади, вільний воїн. — Авт.) А роніни не мають віку.

— Чи часто, з огляду на зайнятість, вам вдається спілкуватися зі своїми рідними?

— З рідними я спілкуюсь щодня. Бо якщо ти щодня не спілкуєшся з ними, то перестаєш бути для них рідним.

— Якось ви висловили міркування, що прості люди щасливіші за, скажімо, депутатів. А ви щасливий чоловік?

— Я у своєму житті зміг досягти багатьох речей, про які мріяв. Ба більше — про які навіть і не мріяв. Не знаю, чи можна це назвати щастям, але це щось дуже-дуже близьке до того.