У такому стані ми зустріли німців, що вийшли  за компанію з іншими подорожніми набрати води  — неймовірна спека поставила цей продукт на перше місце — поблизу Яремча зі всім відомого джерела. Під кущем біля нього пластик і поліетилен, а п’ять кроків праворуч — три  контейнери зі сміттям. І все, що до цього додається — мухи, сморід і... сором. Сором — це для нас. Для них — абсолютне нерозуміння.

Про те, що джерельна вода — це стовідсотковий бренд, що джерело існує вже багато років, що має ідеально збалансований для людини мінеральний склад, написано на стенді біля смітників. Чи то біля джерела. Та німці цьому чомусь не довіряють — і розгублено прямують до найближчого придорожнього маркету, в якому вода у пляшці з холодильника хоч і не холодна, але ж варта довіри. Пункт.

Щось подібне до цього, ні, набагато гірше, мені доводилось бачити в гірському селі Буркуті на Верховинщині. Там, на щастя, іноземців мало, бо поблизу в селі Шибеному розміщений відділ прикордонної служби — то не всі туди втраплять. А у давні часи був там курорт. Поправити своє здоров’я приїздили Леся Українка, Іван Франко.  Нині ж із джерела Буркут пити воду наважиться лише сміливець.
 У селі розповідали, що повені хоч і минули, та воду з криниць люди досі не п’ють. Кажуть, що замість води п’ють холодне свіже або кисле молоко  й сироватку, що найкраще втамовує спрагу. Усі ніби й розуміють, що цінність води з кожним роком зростає, але і байдужість наша зростає та й культура не змінюється. Так і залишаємось ми для цивілізованого світу за межею розуміння.