Ми й досі живемо ілюзіями?

Уважно дивлячись на майже два останніх десятиліття історії вітчизняного незалежного життя, можна дійти парадоксального на перший погляд висновку. Виявляється, що буття наше практично не змінилось, залишившись таким як і на початку незалежності, принаймні окремі його "атрибути". Очевидно, знайдеться хоча б кілька противників такої точки зору, адже, наше незалежне існування дедалі більше набувало обрисів повноцінної держави, дедалі більше зміцнювало свої позиції народовладдя, з'являлись нові покоління, життя наче налагоджувалось… Ми ставали іншими, не бажаючи повернення в минуле, а феномен "помаранчевої революції", очевидно, ще більше підтвердив віру у тезу про позитивні зміни та відчутний прогрес нашого життя в межах суверенної держави. Те, що було потім розкрило очі й показало, що суттєвих зрушень насправді не відбулося.

То що ж це за "атрибути"? В перші роки незалежності поряд з ейфорією, зумовленою даним фактом, на всіх чекала невідомість і ще довгі-довгі роки сумлінної праці задля бажаного майбутнього, яким марили і яке стало вирішальним фактором, що підштовхнуло нас до свободи. Нажаль ейфорія як емоційний, а відповідно й ірраціональний стан, що заважав часто тверезо мислити у поєднанні з наївністю та міцною вірою в ілюзії та містику породили міф про те, що хтось (той таки Захід, який і сьогодні ми часто ідеалізуємо без вагомих на те причин) тай допоможе нам і все швидко налагодиться. Вкотре ми забули, що господарями цієї землі так само як і спадкоємцями величезного, отриманого від комуністичної імперії "спадку" є ми. Нам і належало "розпоряджатися" усім цим, щоб досягти баченого до того хіба що у мріях майбутнього. Але глибоко в душі нам, очевидно, бракувало віри у власні сили. Ось тут і вкорінилось міцно "Захід нам допоможе".

Та як показав час, сподівання на чужі сили та можливості себе не виправдали. Так, часто доводилось чути слова про підтримку України з боку "західних лідерів", але в сучасному світі ніхто нікому нічого не винен, ніхто нікому нічим не зобов'язаний, в тому числі й допомагати. Це швидше жест доброї волі. Дуже швидко життя довело нам хибність вище згаданої тези про Захід і допомогу зовні загалом, проте, ми вперто не змінюємо власні ілюзорні настанови, продовжуючи тішити себе міфами і в суто вітчизняному стилі стаємо на одні й ті ж граблі, вкотре отримуючи по лобі.

Нажаль, ілюзіями живуть і ті, хто б мав нас вести шляхом, що їх оминають, тобто еліта як найцінніша суспільна верства. Це стосується як попередньої так і теперішньої владної верхівки. Різниця полягає в тому, що раніше великі сподівання були спрямовані в сторону Заходу, сьогодні ж - на Схід. Чинна влада заходилася впроваджувати а суспільну свідомість нову настанову, яку можна охарактеризувати словами: "Росія нам допоможе". Ціною ж такої "допомоги" повинні стати не лише відхід від політики "недружніх"(євроатлантична інтеграція, створення списків небажаних для в'їзду громадян "братньої" країни) кроків, але й щось значно більше. Тут, мабуть, не обмежиться військовою присутністю ЧФРФ, відмовою від НАТО і поступками в гуманітарній сфері. То ж питання плати за "допомогу" залишається відкритим і не виключено, що сама ж владна верхівка, захоплюючись заграваннями з "північним сусідом", може втратити пильність й не помітити як у неї під носом країну позбавили чергового "стратегічного об'єкта", що у вітчизняному політикумі охрестили "зрадою національних інтересів". Прихильників використання дружби з нашим найбільшим сусідом задля власних вигод в Україні чимало, але скільки таких, які зуміли по-справжньому втілити слова на практиці, опинившись при цьому у виграшному становищі?

Таким чином, переживши чимало за останні два десятиліття слід визнати, що правильних висновків ми не зробили, мало, що зрозумівши та усвідомивши й продовжуємо жити у світі власних ілюзій в сенсі державного буття, тому й дозволяємо себе дурити всім, кому не лінь, безапеляційно вірячи їхнім гаслам. Якщо ж ми не змінимо власний світогляд, не почнемо тверезо мислити, не позбудемось інфантильності та довірливості, то ніхто інший не зробить цього за нас. Владній верхівці, що повинна була б вести нас тернистою дорогою до країни мрій, надзвичайно легко утримувати своє становище та контроль, годуючи простий люд подібними ілюзіями. Щоб мати хоча б шанс побачити цю країну мрій слід починати змінювати власне світобачення. Пора вже почати вірити у власні сили і можливості.

Лев Станісласький

Матеріал опубліковано на правах співпраці