6 серпня Анатолієві Онишку було б 70. Не судилося. Відомий в Україні та за її межами  перекладач, поет, блискучий публіцист, активний громадський діяч, просвітянин відійшов у вічність 26 липня 2006-го... Але нам Майстер залишив своє слово — переклади світової класики та оригінальні вірші і статті.

Як перекладач Анатолій Онишко дебютував 1972 року в журналі «Жовтень» (нині «Дзвін») добіркою лірики Гайнріха Гайне і блискучим перекладом поетичного шедевра Едрара-Аллана По «Ворон».

У 1983 році «Всесвіт» публікує «Поему про старого моряка» Семюеля Колріджа в перекладі Анатолія Васильовича (то була його найзаповітніша мрія — друкуватись у «Всесвіті»), відтак з’являються нові добірки віршів Е.-А. По, поетичні переклади з англійської, німецької, польської, а в 1996-му — три пригоди давньонімецького епосу «Пісня про Нібелунгів».

Дивовижна працьовитість, цілеспрямованість, уміння постійно самовдосконалюватися, наполегливість, вимогливість до себе, відповідальність перед словом — це ті якості, завдяки яким Анатолій Онишко став у ряд провідних перекладачів України. Він був однаково талановитим як у царині поетичного, так і прозового перекладу. Завдяки йому українською заговорив Заратустра Фрідріха Ніцше, герої творів Айзека Азімова, Роберта Шеклі, Карла Амері. В останнє п’ятиріччя у львівському видавництві «Літопис» з’явилися його переклади наукових гуманітарних праць: «Структурні перетворення у сфері відкритости» Юррена Габермаса (2000), «історія Австрії» Еріха Цьольнера (у співпраці з іншими авторами, 2001) і визначна праця Георга Острогорського «історія Візантії», яка стала книжкою року в номінації «переклад наукової літератури» на IХ Форумі книговидавців у Львові 2002 року. А за ошатний том «Ельдорадо» (2005), в якому переклади майже всього поетичного доробку американського письменника Едрара-Аллана По, Анатолія Онишка удостоєно обласної премії імені Василя Стефаника. У цьому ж році він завершив переклад з німецької фундаментальної праці Е.-Р. Курціуса «Європейська література і латинське Середньовіччя». Видання побачило світ у львівському «Літописі».

Зі щоденникових записів А. Онишка дізнаємося, що «взявся він за Курціуса» 4 липня 2002 року. У колі друзів любив повторювати: «іду, бо в мене на столі тисячу сторінок Курціуса». Або ж: «іду додому — мене чекає Курціус». А в останньому зошиті щоденника читаємо: «Синію далі над Курціусом. Вдало переклав пару віршів до тексту книжки з іспанської та англійської» (25 січня 2003 р.). і таких записів багато, аж до 2005 року, коли книжку було перекладено і здано для редагування. Треба сказати, що Анатолій Васильович дуже уважно ставився до кожного виправленого слова чи речення. Іноді відразу погоджувався, кажучи, що це на краще, а коли вважав, що має бути так, як він написав, — був непоступливим і безкомпромісним. Любив повторювати: «Переклад має природно сприймати український читач. Тому перекладачеві мало добре знати мову оригіналу — треба досконало володіти українською!».

Праця над книжкою Курціуса, яку ще в минулому столітті було перекладено англійською, іспанською, португальською, італійською, французькою та іншими мовами, звичайно, забирала багато сил і часу, але й приносила задоволення.
Думаю, що про книжку, яку переклав  А. Онишко, скажуть своє вагоме слово фахівці, а ще хотілося б звернути увагу на велику кількість ілюстративних поетичних текстів, які автор подає мовою оригіналу — латинською, грецькою, іспанською, англійською, італійською і т. д. Більшість із них переклав Анатолій Васильович, а під іншими читаємо прізвища таких знаних і шанованих перекладачів, як Г. Кочур, М. Лукаш, Борис Тен, Є. Дроб’язко, М. Зеров, М. Рильський, А. Содомора, І. Качуровський, М. Стріха, Д. Павличко,  М. Білик та ряд інших. Серед них і калуський поет Василь Ганущак.

...Анатолій Онишко не встиг побачити своє останнє видання. Таке солідне (понад 700 сторінок!) і ошатне. Але маємо книжку ми і тому відчуваємо присутність Майстра серед нас. Правдивим і високим словом він викарбував собі дорогу до нинішніх і до прийдешніх поколінь.