Позаторік призначення нашого краянина Миколи Яковини заступником міністра культури і туризму вселяло надію на те, що українська культура таки дочекається реформ. Адже реформи, які він здійснив, спрямовані на українізацію в культурній царині, за часів його праці на посаді першого заступника міністра культури й в. о. міністра культури (1992—1995 рр.) досі вважаються найефективнішими. Проте недавно наш краянин був звільнений розпорядженням Кабінету Міністрів України у зв’язку зі скороченням кількості посад заступників міністра. Сьогодні Микола Яковина дав ексклюзивне інтерв’ю газеті «Галичина».

Пане Миколо, все ж таки, чому вас звільнили? За умови вашого «незвільнення» чи погодилися б працювати у команді Миколи Азарова?

— На засіданні Кабінету Міністрів 24 березня було прийнято більше півсотні актів про скорочення посад і звільнення. І так було впродовж кількох перших тижнів роботи уряду Азарова. Отож питання «за що?» суто риторичне.

Звичайно, неприйнятно працювати у владі, яка поступається національними інтересами і «здає» державу в нове кріпацтво Москві. В умовах імперського реваншу, за фактичної окупації інформаційно-культурного простору нашої держави проблеми національної культури і націо­нальної ідентичності до краю загострюються. Тепер ця сфера є одним з останніх рубежів оборони національного суверенітету. І дуже важко сказати, що аморальніше — залишатися на посаді при нових можновладцях і сумлінно працювати, як велять закон і совість, чи упокоритись самозаспокійливим «мене пішли» і скласти у безсиллі руки.

Мені болить стан сфери культурної спадщини — справи, якою опікувався у міністерстві. При будь-якій владі у цій сфері мають бути і компетентні і віддані справі люди. Цим живу, за це вболіваю. Але пропозицій працювати від нових урядовців не отримав жодних.

А як вам працювалося в уряді Юлії Тимошенко?

— З ентузіазмом повернувся до Міністерства культури після чотирнадцятирічної перерви, однак прийшов майже одночасно з фінансовою кризою.

Перший же тиждень увінчався відрядженнями — через повінь 2008 року багато закладів культури потерпіли, чимало пам’яток потребували рятувальних заходів.

Робота впродовж цих півтора року була непростою. Наприклад, я працював не маючи ані приймальні, ані секретаря, ні тим більше водія чи службової машини. Може, тим політикам, що мають власні підприємства, які розглядають владу як ресурс для самозбагачення, досить тільки статусу урядовця. Я півжиття поклав на утвердження святих для українців ідеалів і зовсім не іронічно сприймав декларації про доброчесну владу, про відокремлення політики від бізнесу і т. д. А на практиці зіткнувся з тим, що в коридорах влади не пильнують благо для народу і держави, а плетуть інтриги. І переконався, що неможливо реформувати окремо галузь культури, якщо бракує політичної волі до реформування всієї країни.

Тому й довірена мені сфера стала заручником упередженого ставлення, і тому досі охорону пам’яток культурної спадщини в Україні розпорошено між кількома відомствами, всупереч законодавству не створено системи органів охорони пам’яток з належними повноваженнями та ресурсами, що спричиняє колосальні втрати — руйнування і знищення пам’яток через варварську забудову і плюндрування земель історико-культурного призначення. На охорону і реставрацію пам’яток припадають сущі крихти. Страшно згадати — до серпня 2009 року міністерство не мало ані копійки на забезпечення охорони провідних музеїв та заповідників, не надходили кошти з Кабміну, хоч умри. А уряд постійно лихоманило — наближалися вибори. Урядовці працювали в умовах справжніх бойових дій між президентом і прем’єром. І це, як бачимо, була війна на самознищенняѕ Навіть вшанування пам’яті жертв Голодомору було принесено в офіру війні на знищення одне одного. Наведу такий приклад зі своєї роботи. На виконання указу президента України я займався ідентифікацією пам’ятників доби тоталітаризму. З державного обліку за кілька місяців 2008 року було вилучено близько 2 700 пам’ятників по всій Україні. Цей перелік є в газеті «Українська культура і життя» за 11—18 грудня 2009 р. Однак півроку уряд не реагував на подання про зняття з обліку пам’ятника Леніну, що навпроти Бессарабського ринку в Києві. Таких подань було аж сім! А потім втрутився дурний випадок — немудрі радикали з молотом мобілізували комуністів і постанова Кабінету Міністрів про вилучення з реєстру пам’яток національного значення вже не привела до демонтажу малохудожнього об’єкта.

Свого часу вам вдалося чимало зробити на посаді в. о. міністра культури. Що встигли зробити для культури за час «другого епізоду» — 2008—2010 рр. — роботи у міністерстві?

— Я працював у команді міністра Василя Вовкуна, якому вдячний за довіру й увагу до моєї позиції у багатьох питаннях. Найважливішим нашим досягненням є суттєве поліпшення правової бази культурно-мистецької сфери. Значна робота реалізувалася у рекордну впродовж одного року кількість прийнятих Верховною Радою законів, які підготувало наше міністерство.

Я супроводжував, зокрема, зміни до Закону «Про музеї і музейну справу», які сприяють розвиткові музеїв і захистові прав музейних працівників. Цей закон завершив  дискусію щодо правомірності приватної власності на археологічні предмети, бо т. зв. чорна археологія стала найприбутковішим бізнесом у сучасній Україні. Справою честі вважав боротьбу з намірами легалізації приватних колекцій археологічних предметів, набутих на чорному ринку. Всі археологічні предмети на території України є власністю держави. Незаконно надбані і потім вивезені культурні цінності втрачають свій контекст, вони стають лише репрезентативними об’єктами, чиє історичне та культурне значення більше неможливо встановити. Довелося витримати шалений тиск зацікавлених осіб, зрозуміло, це не рядові громадяни і їхні інтереси обстоюють високопоставлені політики різних таборів. Бо сумарна оцінка приватних колекцій, де значний масив поряд з творами мистецтва становлять археологічні предмети, дорівнює золотовалютному запасові нашої держави!

Суттєві новели також містить повернутий Президентом В. Януковичем із зауваженнями до Верховної Ради Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони культурної спадщини». Це теж частка моєї праці, що дозволить підвищити захищеність пам’я­ток, збільшити міру відповідальності порушників законодавства про охорону культурної спадщини, узгодити різні законодавчі акти України у цій сфері та привести їх у відповідність із міжнародними нормами. Сподіваюся, що закон невдовзі буде повторно проголосований.

Я причетний до реставраційних робіт у гетьманській столиці Батурині, відтворення резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині та Суботові, відновлення музею Т. Шевченка в Каневі.

Пишаюся роботою із внесення до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО українських пам’яток. До попереднього списку включено історичний центр Одеси, а також Кирилівську та Андріївську церкви у Києві, спільно з польськими колегами в рамках номінації «дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі» до Списку відібрали вісім пам’яток у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській областях. Підготовлено номінаційне досьє на комплекс Митрополичого палацу в Чернівцях.

Маю в активі результативний конкурс на проект пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні — за лічені тижні вдалося змобілізувати понад 30 художників, які подали півсотні проектів. Шкода, нове керівництво держави зневажає пам’ять мільйонів понівечених доль.

Знаковою вважаю і свою участь у парламент­ських слуханнях «Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження».

Реформування культури доволі часто по­в’язують із запровадженням податкових пільг для меценатів і спонсорів, виробленням прозорої системи надання державних грантів для проведення різноманітних культурно-мистецьких акцій, реалізації творчих проектів тощо. Чи робило щось посутнє міністерство у цьому напрямі?

— Ми бачили свої головні завдання в тому, щоб формувати й використовувати ефективні, гнучкі й прозорі механізми державної підтримки розвитку культури, запроваджувати сучасні менеджерські й маркетингові методи, апробовані в багатьох розвинених країнах. Однак корективи в плани міністерства внесла фінансова криза.

Але до реалізації великих культурних проектів у Батурині, Чигирині, на Хортиці, в Софійському заповіднику залучено десятки мільйонів доларів благодійних коштів. Або такий приклад: хоч Держбюджет 2008 року на програму повернення національної спадщини з-за кордону містив аж 15 тисяч гривень, ми повернули загалом за 2009 рік до України з-за кордону понад 700 одиниць мистецьких творів та інших об’єктів культурної спадщини, а також майже дві з половиною тисячі одиниць архівних документів.

Попри те, що культурна галузь у нас належить до найбідніших, її, подейкують, дедалі більше опановує корупція. Зокрема йдеться про держзакупівлі з метою «відкату» грошей, створення фірм-посередників, яким залишається левова частка бюджетних коштів і т. п. Яким чином впливати на такі процеси?

— Як впливати? Має панувати закон! Та чи може бути «цнотливою» сфера культури, коли такі «порядки» панують скрізь — від парламенту до сільради!

Чи мала Івано-Франківщина якісь вигоди з того, що прикарпатець Микола Яковина обіймав доволі-таки високі пости у столиці?

— Добрі справи посад не потребують. Нині на громадських засадах як президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС) опікуюся просуванням пам’яток з Івано-Франківщини до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — церкви Святого Духа в Рогатині та церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Нижньому Вербіжі поблизу Коломиї. Користаючи з нагоди, нагадую посилання на сайт Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — whc.unesco.org/en/tentativelists/5494/.

Рогатинський храм уповні відповідає критеріям ЮНЕСКО. Високі художні якості має церква у Нижньому Вербіжі, однак треба відновити  автентичний гуцульський ронт покрівлі. Зайве наводити вигоди, які матиме область у разі успіху нашої роботи.

Також працюю задля увічнення пам’яті медсестри і розвідниці з УПА Стелли Кренцбах, яка народилася в Болехові і була донькою рабина. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Пережила ув’язнення, катування, смертний вирок, її визволили вояки УПА, з якими перейшла гори до англійської окупаційної зони в Австрії і відтак дісталася Ізраїлю, де працювала у міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах написала: «Тим, що я сьогодні живу й усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській Повстанській Армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів». Правда, гідною відповіддю україножерам буде найменування, наприклад, вулиці у Рожнятові чи Болехові іменем Стелли Кренцбах?

Миколо, вас знають не лише як політика, громадського діяча, а й як талановитого художника, архітектора, перекладача. Що все-таки ближче вам — мистецтво чи політика?

— Музи мовчать, коли гримить зброя. Я не повернувся з «мобілізації» 1989 року.

Ваша дружина художниця Марта Базак, схоже, виходила заміж за митця Миколу Яковину, а не за політика або чиновника. Після вашого «перевтілення» щось змінилося у стосунках з дружиною?

— Без неї та її підтримки і розуміння не витримав би і всемеро менших навантажень та ударів, якими мене випробовувала доля.

Ви хотіли б бачити своїх дочок у політиці чи побажали б їм іншого вибору?

— Вони зробили свій вибір на користь мистецтва. Прошу в Бога для них і всіх ровесників Української держави щасливої долі.