«I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — ці Шевченкові слова  спали на думку під час відвідин невеликого ресторанчика в центрі  Львова під, очевидно, якоюсь знаковою назвою «Купол». І здивували не лише якісь надзвичайні наїдки, хоч було чимало й особливого, а навколишня аура закладу. Розташований на крутому підйомі гори Цитаделі, з  тихим двориком — терасою, він радше нагадував музей старовинної галицької культури. Допотопний ровер на стіні, двійчаті  дерев’яні двері, розцяцьковані поверх білої фарби барвистими візерунками, кухлі, дзбаночки, горнятка та інший кухонний інвентар ніби нагадували львівську квартиру. То тут, то там — вазони в глиняних горщиках. Посеред усього того антикварного добра — елегантні столики, вкриті гаптованими скатертинами. А численні пошарпані від часу таблички, вказівники на фасаді ресторану нагадали, що панували на галицьких землях і німці, й австріяки, і поляки. Зрештою, про польську культуру нагадували й незліченні експонати на стінах бенкетної зали. Старі газети, афішки, купюри, ажурні серветки, столові предмети, акуратно зарамковані, ніби розповідали про історію чи цього триповерхового будинку, чи всієї родини, або ж і цілого краю. Відвідувачі розповіли, що ресторанчик користується особливою популярністю у туристів, особливо — поляків, котрі приїжджають сюди не лише скуштувати галицьких страв, а й доторкнутися до певного пласту культури. Місто ніби відкриває перед вами свої таємниці. Зворушлива історія кохання Ванди Монне і художника Артура Ґроттґера, таємниці творчості письменниці Марилі Вольської. Все це оживає в старих фотографіях, листах, альбомах... До речі, музика того дня була такою ж небуденною: поважний пан наспівував блюз, а миловидна замріяна гітаристка Тетяна виконувала відомі та невідомі романси українською, російською, польською, французькою мовами.   
 Власне, така довга передмова — для того, щоб читач зрозумів, чому ведеться мова про далекий Львів. Та все тому, що якось мимоволі подумалося про долю городенківського Музею Покуття, який, наповнений безцінними експонатами, зазвичай закритий. Хіба треба якоїсь особливої оказії, щоб просто зайти, помилуватися покутськими вишиванками, предметами побуту, скласти собі уяву про життя-буття давнього містечка чи якогось із сіл? Та ще скуштувати луківських голубців чи серафинецького борщу з глушківськими млинцями?! Ось тут би згодився львівський досвід з облаштування в музеї ресторанчика. Впевнена, що численні гості Городенківщини, та й самі жителі краю, віддали би перевагу такому закладові, де можна і смачно поїсти, і на щось подивитися. А музей мав би зиск від цього й можливість не лише утримувати обслугу, а й поповнюватися експонатами.