Ще буквально декілька місяців тому він був нікому не відомим простим хлопцем, який лише мріяв про майбутнє музичне визнання. А вже нині його оксамитовим голосом зачаровується чимала жіноча половина країни. Його порівнюють з геніальним Елвісом Преслі та називають «останнім романтиком Івано-Франківська». Один із найяскравіших учасників пісенного шоу «Суперзірка» Назар Голей з Івано-Франківська про життя після проекту, плани на майбутнє та неприязнь до гри мільйонів (футболу) розповів у нашому інтерв’ю.

Назаре, чи є якась передісторія твоєї участі в проекті «Суперзірка»? Що спонукало тебе прийти на кастинг?

— Усе вийшло доволі спонтанно. Ще до проекту в мене був свій гурт, з яким я робив перші кроки в музичному напрямі. Так-от, одного разу після репетиції його бек-вокалістка, моя добра подруга Іра, розповіла про те, що вже скоро на одному з центральних телеканалів стартуватиме новий вокальний проект, і запропонувала мені спробувати в ньому свої сили. Я спочатку поставився до того з маленькою іронією, однак того вечора все ж зайшов на сайт проекту і заповнив анкету учасника. Через декілька днів мені зателефонували й запросили на кастинг до Львова.

Як змінилось твоє життя після проекту?

— В принципі ніяких кардинальних змін не сталося. Як був простим хлопцем, так ним і залишився (усміхається). Певна річ, стали впізнавати на вулицях, просити автограф. З’явилось більше уваги як у позитивному, так і в негативному сенсі того слова. Різні люди реагують на такий мій успіх по-різному. Одні підтримують, бажають подальших тріумфів. Є, звичайно, й такі, що заздрять.

Що плануєш на найближчий час? Можливо, маєш уже якісь пропозиції від українських продюсерів?

— Наразі ніяких закликів до співпраці з боку продюсерів на мою адресу не лунало. Вже буквально через декілька днів маю намір перебратись до Києва. Планую вступати на навчання до Київського інституту музики імені Р. М. Глієра (за час підготовки інтерв’ю Назар уже став його студентом. — Авт.).

Чи знайшов ти на проекті друзів? З ким із учасників шоу нині підтримуєш зв’язок?

— Спілкуюсь сьогодні з багатьма своїми колегами по проекту. Ми приємно розмовляємо, запрошуємо один одного на концерти, але не більше. Не думаю, що за такий порівняно короткий період можна знайти дійсно справжніх приятелів. Я взагалі досить обачно ставлюсь до такого поняття як «дружба». В мене є один хороший друг Олексій, з яким ми дружимо з семи років. Всі інші — вже радше товариші, хороші знайомі.

Чи мають на меті учасники «Суперзірки» в майбутньому робити якісь спільні проекти?

— Ідей є досить багато. Але втілювати їх у життя будемо трохи пізніше. Річ у тім, що нині кожен прагне насамперед максимально реалізувати самого себе, якнайкраще проявити власну особистість. Як кажуть, куй залізо, допоки гаряче. Спільні проекти в такій ситуації вже відходять на другий план. Але, безсумнівно, через деякий час, думаю, зможемо зробити щось разом.

Нині ти відомий у межах не лише рідного міста, а й усієї країни. Всі говорять про Назара Голея як про справжню зірку. А що ти сам вкладаєш у поняття «зірка»?

— Для мене зірка — це насамперед небесне світило. А всі ми — прості смертні. Одні вірять у свою мету, наполегливо до неї йдуть і в результаті досягають бажаного успіху, а інші хочуть все й одразу, не докладаючи до того жодних зусиль. Я, сказати чесно, не до кінця розумію тих людей, яких бере в полон «зіркова хвороба». Звичайно, не заперечуватиму, що за той період, коли ми перебували на проекті, голова йшла обертом: прихильники, концерти, моментальний успіх — все це піднімало у власних очах. Але вже згодом до мене прийшло розуміння того, що слава — це така річ, яка як несподівано з’явилась, так враз може й зникнути.

Кого із сучасних музикантів можеш назвати своїм кумиром?

— Ніколи не робив собі ідола в музиці. Вважаю, що абсолютно всі музиканти є творцями унікальних слів та мелодій, бо кожен вкладає в них власне розуміння, особисті почуття. Ще в дитинстві, пам’ятаю, мав різні вподобання у стилях. І коли мене питали, на кого я б хотів бути схожим, я ніколи не міг дати єдиної ствердної відповіді. Така ж ситуація і сьогодні. Є люди, в яких мені подобаються ті чи інші риси, які я б, можливо, хотів наслідувати. Втім, до фанатизму справа не доходить. В принципі слухаю різну музику. Окремо можу виділити хіба лише джаз.

На початку розмови ти згадував, що ще до проекту мав власну групу. Розкажи трохи про неї.

— Колектив мав назву «Satellite». Ще з дитинства ми з друзями мріяли створити власний гурт. Грали спочатку рок, різноманітну «важку» музику, бо намагались бути в очах людей такими «важкими» затятими «металістами». Але в міру власного дорослішання стали трохи міняти свої позиції. По-перше, ми зрозуміли, що така музика не всім до вподоби, а по-друге, й самі якось трохи охололи до неї. Варто зазначити й те, що ми у той час усе частіше задумувались над тим, щоб грати не лише заради власного задоволення, а й задля заробляння грошей. Тому почали трохи змінюватись, аби подобатись широкому загалові слухачів. Так помалу створювали пісні. Одні люди писали тексти, інші — музику. Разом робили аранжування. Все йшло якось само собою. Та в певний момент, скажемо так, ми розійшлись у поглядах на життя. Проте ми залишились хорошими товаришами. Спілкуємось і досі.

Багато спеціалістів у галузі вітчизняної музики доволі скептично ставляться до таких проектів, як «Суперзірка». На їхній погляд, подібні до цього шоу насправді створюють лише задля того, щоб підняти рейтинг каналу і заробити більше грошей. Що ти думаєш з цього приводу?

— Ну не знаю. Кожен проект варто розбирати окремо. Якщо говорити конкретно про «Суперзірку», то тут, гадаю, є ще й інший аспект його несприйняття. Річ у тому, що, як на мене, наше суспільство в культурному плані ще не доросло до розуміння того, що все відбувалось при, так би мовити, «живому» звучанні на відміну від інших таких самих програм, де люди просто відкривали рот під фонограму і якось мінімально демонстрували навики своєї хореографії. Тут усе було «наживо», у форматі live. Живі емоції, живе виконання. У кожного своя думка. Однак, як на мене, шоу, в якому я брав участь, чи не найвищої якості з усіх відомих проектів.

А чи вважаєш ти, що такі проекти дійсно ладні «створити» справжнього добротного музиканта?

— На саме шоу будь-кого не брали. Людина, яка йшла на проект, мала мати хороші навики вокаліста, певні танцювальні можливості, вміння правильно поводитися на сцені, харизму зрештою. З учасників практично не було людей, які в минулому мали якусь реалізацію в музиці. Як виняток можна назвати, мабуть, лише Дмитра Гарбуза. Він до цього вже працював у Києві. Всі решта — це прості студенти, такі як я, Рома Козак, Діляра. Тобто новачки, які мали, звичайно, на майбутнє якісь плани, але перспектив конкретних було обмаль.

Після проекту ж зародились конкретні цілі в музиці, а головне — з’явились можливості їх досягнення. Мрія стала ближчою — раніше мені могло тільки снитись те, що я навчатимусь у такому престижному закладі столиці, як інститут музики імені Р. М. Глієра. Два роки тому мене обмежували певні умови, які не дозволяли стати студентом того ВНЗ. Тепер за підтримки Юрія Зільбермана, який там є проректором з навчальної частини, я отримав шанс піти туди вчитись.

Цей проект дав мені певний поштовх, направив мене у правильне річище. Далі все залежатиме тільки від мене.

Тобто ти вважаєш, що такі шоу — це суцільний позитив?

— Це позитив тоді, коли людина прагне знайти в ньому хороші емоції. Все визначається правильним ставленням до тієї чи іншої ситуації. Адже після такого шоу можна приїхати додому і ходити по вулицях з задертим носом через те, що тебе десь там протягом трьох місяців показували по телевізору. Мовляв, дивіться на мене, який я класний. А можна сісти і конкретно подумати, що треба робити в подальшому для того, щоб оцей імпульс, який дав тобі проект, розвивати й надалі.

Чи підтримує тебе в твоїх шоу-бізнесових починаннях родина?

— Гадаю, що в цьому плані мені дуже пощастило. В мене батьки самі творчі люди. В минулому вони обоє займались танцями. Дуже хотіли співати, але не мали до того природних даних. Молодша сестра також має певну схильність до музики. Певна річ, їм наразі ще важко зрозуміти, що я вже дорослий і мені треба виїжджати в інше місто. Фактично, як мовиться, настав час, коли пташенятам потрібно вилітати з гнізда. Але попри те я відчуваю надзвичайну підтримку з боку моєї сім’ї в тому, що роблю. Думаю, вони готові багато чим пожертвувати задля того, щоб у мене все вийшло.

Я знаю, що ти пишеш вірші. Не думав спробувати себе в композиторській діяльності?

— Так, думав. Власне через це хотів вступити до Києва, щоб там опанувати музичну грамоту на професійному рівні, вивчити всі закони, за якими пишеться музика. Колись я не міг собі уявити, як написати вірш, щоб був певний зміст, ритм тощо. Але декілька разів спробував — і вийшло. З музикою, на жаль, поки що справи трохи гірші. Але сподіваюсь, що все ще попереду. В мене є дві мети: опанувати фортепіано і вивчити музичну теорію для того, щоб можна було писати мелодії до віршів.

Окрім музики, чим ще захоплюєшся?

— Дуже подобаються автомобілі. Взагалі обожнюю відчуття швидкості. Багато речей люблю, так би мовити, в практиці. Для мене дещо нудною є теорія. Не люблю сидіти і читати про те, що можна робити фізично. Краще займатися безпосередньо практикою, аніж уявляти собі, як би то мало відбуватися. Страшенно не люблю футбол. Не в сенсі самої гри, а в розумінні сидіння перед телевізором і вболівання. Як на мене, краще піти з друзями погоцати м’яча. Там ти хоч відчуваєш сам спорт, його стратегію, наповнюєшся позитивними емоціями. А сидіти й дивитися, як мільйонери бігають по полю, і шаленіти від того? Ну не знаю. Для мене це трохи незрозуміло.