Уже два десятиліття відомі політичні «музиканти» в Україні грають реквієм титульній нації. Як результат — на зорі незалежності нас було 52 мільйони, а тепер лише 45. Та й то чверть наших співвітчизників, можна сказати, вже наполовину громадяни чужих держав, де поневіряються в пошуках заробітку на прожиття для себе й своїх родин, або ж добре влаштувалися там і не збираються повертатися. Схоже, залишилися в Україні самі пенсіонери й «піонери» — діти, учні, студенти. Але невгамовні політтехнологічні поводирі й далі ведуть українців пустельними і болотяними манівцями. Ось уже 19-й рік вони ведуть нас до світлої мети — до очищення України від українців.

Постає запитання: а де ж наша національна еліта, яка мала б дати конкретну відповідь на такі реалії? Та річ у тім, що владна верхівка перекрила будь-які можливості для справді шляхетних людей потрапити в органи державного управління. «Лихо України в тому, — писав Михайло Грушевський, — що нею правлять ті, кому вона не потрібна».

Саме ця політична каста недоторканних вважає себе політичною елітою, яка має право «фірманити» країною і завжди бути обраною. Але... «Політик, навіть у хорошому розумінні цього слова, завжди орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступні покоління» (В. Черчілль). Проте політичні бур’яни на владному Олімпі України глушать будь-які паростки державних діячів. Через те й маємо при владі псевдоеліту, а точніше — бидлоеліту, яка послуговується суто «жолудковими ідеями» (за І. Франком), розпочинаючи з підміни понять, з передвиборного пакета гречки і закінчуючи дешевою домовиною після виборів. І чим гірше простому народові, тим «крутіші тачки» і вілли у наших владних «вазонків» на Банковій, Грушевського...

Про результати управлінського творива теперішніх можновладців, про його наслідки з невтішним прогнозом на недалеке майбутнє яскраво засвідчує й така статистика: до перших класів загальноосвітніх шкіл приходять цілковито здоровими 70 відсотків учнів, а закінчують їх такими тільки сім відсотків. Як результат 70 відсотків юнаків непридатні для служби в армії. Україна займає перше місце в Європі за смертністю населення: 400 тис. смертей щороку.

Невблаганно звужується український життєвий простір. Проблеми екології, масове безробіття, алкоголізм і наркоманія, брак соціальних гарантій, нав’язлива пропаганда ліберальної маскультури глобалістів і «толерастів», наводнення українського ринку імпорт­ним непотребом, зокрема харчовим. Тема здоров’я і здорової їжі — особливо актуальна, бо чи ми дужі, на 80 відсотків залежить від того, що споживаємо і яку воду п’ємо. Для Європи Україна вже давно має статус помийної ями, куди зливають увесь ГМО-непотріб. Та й умови для того імпорту ідеальні: на українській митниці немає жодної лабораторії для перевірки на придатність до споживання продовольчих товарів, які завозять. А якщо інколи й виникають якісь питання, то їх легко залагоджують з допомогою «баксів»... Коли йдеться про 300 відсотків прибутку (за Марксом), то немає такого злочину, на який би вони не зважилися, хоч і під страхом шибениці. Свого часу екс-керівник Держкомітету України з питань регуляторної політики і підприємництва при Кабміні Олександра Кужель заявила: «Пора ставити шибениці на Майдані!». Та особисто я — проти такого нововведення, адже зовсім поряд арка «Дружби народів», яка найліпше годиться для того.

 Наймані гендлярами науковці мали б затямити собі: «гратися» з Природою — це більша небезпека, ніж гратися з вогнем. У Природи ще ніхто не виграв. Більше того, з Нею неможливо навіть зіграти внічию.

Складається враження, що за часи незалежності кожний попередній неукраїнський «уряд професіоналів» змагається, щоб передати правонаступникові чисту, прозоро-порожню держскарбницю і глибоко-темну боргову яму. Країна стала борговим наркоманом, що завис на голці Міжнародного валютного фонду — щойно той перестане позичати гроші, як настане колапс. Україну оголосять банкротом. Позик більше ніхто не дасть.

А тепер уявімо собі: банки — закриті, банкомати — не працюють, пенсіонери — без пенсій, бюджетники — без зарплат, гроші перетворилися на папірці, на носі української незалежності — дефолт. При таких розкладах словеса про «поліпшення життя вже сьогодні» звучать, як нікудишня фраза з тупого анекдоту. Передсвяткова акція «Продай Україну» — на старті! І тут вже ніхто не допоможе: ні близькі сусіди, ні далекі. Закута в кайдани боргів, зрвалтована, гола і боса країна стоїть на невільничому ринку ЄС в очікуванні на свого купця-«інвестора», який після вдалого гендлю зніме з неї шкіру, а тіло віддасть на розтерзання глобальним шакалам. Коло замикається. Потрібне негайне «перезавантаження». Потрібен проект виходу з летаргії байдужості, фактично з клінічної смерті, яка вже біля дверей...

Чи є щось таке, що змусило би нас жити не чужим розумом, не чиїмись порадами й настановами, а повірити у власні сили і спільними зусиллями переорати й очистити українське поле від бур’яну? Є, і це називається
СОЛіДАРИЗМОМ (солідаризм (фр. — діючий заодно) — стратегія мобілізації соціуму в період серйозних криз або загроз, виникає в разі усвідомлення різними соціальними групами спільності інтересів і здійснення ними погоджених дій).

Маленький приклад солідаризму: часто доводиться бачити на автошляхах, як водії зустрічних авто подають сигнали, які означають, що попереду чатують у засідці інспектори ДАі. Це мобілізує, дисциплінує водія і зменшує загрозу того, що доведеться перекласти декілька сотенних банкнот зі свого гаманця до кишені «даішника». Водійський солідаризм (чи як його різновид — справжнє братство таксистів) — це норма. Тож завдання нинішньої української еліти (не бидлоеліти, а справдешньої шляхетної верстви) — впровадження механізму солідаризму в суспільне життя країни. Це те, що стане «перезавантаженням» системи, виходом із глухого кута. Солідаризм сповідує залізне правило: у суспільстві не має бути дуже багатих і дуже бідних людей, а приватна власність не може бути засобом збагачення одних коштом других із перетворенням їх у підсумку на жебраків, як спостерігаємо в Україні. Теорія солідаризму передбачає імперативність національних, духовних, культурних і релігійних цінностей. На його принципах побудовано майже всі провідні європейські держави.    

З чого розпочати? Звичайно, що не зі створення ще однієї, чи не 200-ї числом, партії. Бо від цих політоб’єднань, блоків та їхніх керманичів, мета яких — за будь-що потрапити до «верховного литвинарника», вже нудить навіть тих, хто любить гречку надурняк. «Я більше не знаю жодної партії, я знаю тільки Німеччину!» — саме ця фраза німецького імператора Вільгельма II, перекладена на український варіант, має стати гаслом не тільки національної еліти, а й кожного українця. Творячи свою Державу (саме так — з великої літери), ми творимо себе. Творити сильну і самодостатню державу може тільки її самодостатній і здоровий народ. Але здоров’я кожного, повторимо, на 80 відсотків складається з того, що він споживає. Постає питання: «А де ж придбати екологічно чистий продукт за прийнятну ціну?». Відповідь однозначна: на селі.

Однак що ми маємо в тій пограбованій владними мародерами глибинці? Там пустують поля, а зневірені і знедолені хлібороби мусять шукати заробітку за межами держави. Через брак належних інвестицій, дотацій, програм розвитку село потроху занепадає. Фельдмани вже порахували, скільки на ці землі потрібно переселити китайців і негрів. Такі «ініціативи» — не нові. Етнографічний «матеріал» в Україні вже намагалися змінити кагановичі, постишеві, кацнельсони й інші інтер-виродки під час організованого ними геноциду української нації 1932—1933 років. У таких навіть є правило: українців можна вбивати, але говорити про це — злочин (Роман Коваль). Слабо засвоєні уроки історії мають схильність до повторення. Пам’ятаймо про це.

 Без відродженого села, без заможного селянина-хлібороба неможливе відновлення України. Роками очікувані державні та зовнішні інвестиції так і залишилися «порожняком» передвиборчого «базару». Грошей як не було — так і не буде (особливо тепер, у час кризи), однак «зливати воду» зарано. Бо маємо свого інвестора. Де ж він? — запитаєте ви. Всюди: в містах, містечках і навіть у селах. Це бюджетники (вчителі, лікарі, службовці), представники малого і середнього бізнесу, трудові колективи, мешканці багатоповерхівок тощо. Крім продуктів, можна постачати з сіл джерельну воду для пиття і приготування їжі, а з міста забирати харчові відходи для годівлі домашніх тварин, що й поліпшить санітарний стан наших полісів. Така взаємовигідна співпраця міста і села стане запорукою становлення сільського господаря.

В Японії кажуть, що голодному треба давати не рибу, а вудочку. У нас же всі політичні «гіганти мислі», «борці за інтереси народу» перед виборами переконують, як вони НАгоДУЮТЬ народ. А після виборів... На відміну від усяких недорозвинених соціалізмів, злодійсько-кризових капіталізмів, деградаційних демо­кратій корпоративний солідаризм творить ідеальні умови для гармонійного розвитку суспільства. і тут не потрібно посередників — кагалу державних дармоїдів. Корпоратив — це сім’я (свій до свого по своє).

Cолідаризм — це ще й лакмусовий папірець для виходу на суспільний подіум національної еліти. Саме вона, причетна до творення первинних ланок системи солідаризму, згодом очолить державне управління й усуне тих, у кого, крім художньо-політичного свисту, немає більше жодних талантів. Нинішню національну еліту, правда, в дуже обмеженій кількості, можна зустріти в середовищі окремих священиків, журналістів, офіцерів, діячів культури, які усвідомлюють глобальну загрозу існуванню нації. Серед вітчизняних організацій такого спрямування заслуговує на увагу «Українська національна громада», яка вже працює в тому форматі. Не потрібно боротися ні з коаліційної владою, ні з «апазицією» до неї. Необхідно відстояти себе, родину, державу — щоб Україна жила й після нас. Настав час спільної дії — самоорганізації суспільства супроти внутрішніх і зовнішніх небезпек.