Прем’єр-міністр України М. Азаров і голова Держкомпідприємництва М. Бродський для підтримки вітчизняної легкої промисловості пропонуютьѕ заборонити ввезення секонд-хенду.

Вражаючі аргументи М. Бродського

Ініціатива Миколи Азарова підтримати підприємства легкої промисловості України, звільнивши їх, як це передбачено в новій версії проекту Податкового кодексу, на 10 років від сплати податку на прибуток, викликала б лише повагу до глави урядуѕ Власне, у цій чи іншій формі таке рішення, на наш погляд, мали б прийняти його попередники ще 17-18 років тому. Тоді, коли гинула через брак замовлень ще майже геть нова Долинська бавовнопрядильна фабрика з багатотисячним трудовим колективом. Коли втрачала свої представництва і, відповідно, майнові комплекси у практично всіх республіках колишнього СРСР хутрофірма «Тисмениця», вироби якої з благоговійною любов’ю одягали навіть дружини членів Політбюро ЦК КПРС та Політбюро ЦК КПУ. Тоді, коли на економічно невигідні давальницькі схеми вимушений був погоджуватися, щоб вижити, один із найпрофесійніших колективів галузі — ВАТ «Івано-Франківська швейна виробничо-торговельна фірма «Галичина»...

Звісна річ, М. Азаров не може відповідати за очевидні помилки своїх попередників. До того ж проблема реанімації української легкої промисловості і нині залишається одним із найгостріших питань економічного відродження держави. Тобто, нехай із багаторічним запізненням, але цю проблему все ж треба розв’язувати, і, повторимось, суто ринковий крок, що передбачає десятирічні податкові канікули для підприємств галузі, міг би викликати однозначну підтримку позиції прем’єр-міністра, якби не один нюанс. Чомусь цей, образно кажучи, «вагончик» йде в одному зчепленні зі ще одним «вагончиком» — водночас пропонуєтьсяѕ взагалі заборонити ввезення в Україну вживаного одягу. І вже геть дивним виглядає те, що ідею М. Азарова одразу ж і, так би мовити, аж двома руками підтримав голова Держкомпідприємництва України Михайло Бродський, який має досвід дуже проблемного і конфліктного розвитку власного бізнесу в часи президентства Л. Кучми. Проте для цього випадку він навіть знайшов  просто вражаючі аргументи: «Щорічно в Україну завозиться по два кілограми секонд-хенду на людину. Якби ця продукція вироблялася в Україні, ми отримали б ринок у 22 млрд. гривень на рік і мільйон робочих місць. І це без врахування того, що секонд-хенд часто містить загрозу для життя громадян».

До аргументів М. Бродського ми ще повернемося. Наразі ж зауважимо, що оце зчеплення, в якому підтримка підприємств легкої промисловості передбачає неодмінну ліквідацію торгівлі секонд-хендом, дуже вже нагадує один із найвідоміших слоганів раннього більшовизму: весь світ до основи зруйнуємо, а потім відбудуємо його нановоѕ Здавалося б, українська еліта вже давно виросла до розуміння того, що на внутрішньому ринку держави з 46-мільйонним населенням є достатній простір для всіх — і для продавців розкішних «Мерседесів» та ексклюзивних костюмів від Бріоні, і для продавців вживаного одягу, що перекочовує до українців із плеча західних європейців.

Більше того, як це не прикро констатувати, та головна проблема сьогодні не в тому, що у нас замало сорочок чи костюмів шиють (приміром, київська фабрика «Каштан» чи підприємства відомого українського метра чоловічого одягу Михаїла Вороніна), а в тому, що багатьом співвітчизникам з невеликими, а то й просто злиденними зарплатами й пенсіями новий одяг від вітчизняного виробника просто не по кишені.

Секонд-хенд: по цей бік прилавка

— Ціни неймовірні... Оце допомагала своєму онукові збирати правнука до першого класу, бо так собі вирішила і дитині пообіцяла, що від прабабці буде костюм, сорочка і портфель. За новий костюмчик віддала 300 гривень, ще 70 — за сорочечку. А за портфелик для дитини — 115 гривень, — розповідала мені оце днями 77-річна пенсіонерка з мого рідного села Соколівки.

Для жінки, яка колись понад два десятки літ ткала килими в Косівському виробничо-художньому об’єднанні «Гуцульщина», а нині отримує трохи більше 900 гривень пенсії разом із «гірськими», 485 гривень за три предмети для першокласника — це велика сума. Для себе особисто вона вже давно не купує новий одяг у магазинах — лише найнеобхідніші та найдешевші речі на ринку. Бо ледь не  вся пенсія йде на хліб й інші продукти, а особливо — на ліки. Її зламана нога так і не зрослася добре, і жінка через обірвані зв’язки без спеціального бандажу взагалі не може ходити. А як походить трохи — мусить пити ліки, щоб вгамувати нестерпний біль.

Та її ситуація ще не найкритичніша. Бо і дочка з зятем, і двоє онуків мають власний заробіток. Проте якщо пройтися прикарпатськими селами, а особливо — верховинськими, де чи не кожна сім’я — багатодітна, то скільки знайдемо прикладів, коли на дідову-бабину, а то й лишень одну бабину пенсію живе ще й молоде подружжя з малолітніми дітьми. Бо власної роботи у них, на жаль, немає...

Секонд-хенд: по той бік прилавка

Буквально кілька тижнів нам, працівникам редакції, довелося стати свідками незвичного для нас новосілля. Наш сусід — ТзОВ «Екстім», одна з відомих в івано-Франківську фірм, яка ще два роки тому успішно розвивала серйозний будівельний бізнес, у своєму новому офісному будинку здала просторі підвальні приміщення в оренду під магазин «Євросеконд-хенд».

Віддала, зауважимо, знову ж таки не від доброго життя. Ще донедавна тут працював відділ із продажу нерухомості ТзОВ «Екстім» та власний магазин вікон і дверей. Їх вивіска, до речі, так і залишилася. На жаль, після фінансової кризи багатьом, навіть таким потужним гравцям будівельного ринку обласного центру, як фірма «Екстім», довелося згорнути свої проекти. Нове будівництво житла, магазинів та офісів майже завмерло. і якщо у 2008 році, за даними голови правління обласного об’єднання «Громадський форум Івано-Франківська» Ю. Соловея, в цій галузі працювало орієнтовно 30 тисяч робітників і спеціалістів, то сьогодні на будмайданчиках змогло утриматися лишень дев’ять тисяч. Тож на цьому тлі кожне робоче місце, а особливо — нове, нехай навіть і в такому сегменті економіки, як торгівля вживаним одягом, це, без перебільшення, порятунок і для сімей, і для уряду. Бо безробітним держава мусила б справно виплачувати допомогу з безробіття, а ще — субсидії тим, у кого реальні доходи не збігаються з прожитковим мінімумом.

Мені особисто також впадає у вічі специфічне засилля однотипних вивісок: сучасний івано-Франківськ, на превеликий жаль, — це переважно магазини секонд-хенду, аптеки, філії банків, а ще, як образно висловився нещодавно один із підприємців, — суцільний пивний шатер в історичному центрі міста. Впадає, безумовно, у вічі і те, що в багатьох, навіть  солідних магазинах і супермаркетах в обласному центрі значно обмеженішим став вибір побутової техніки, комп’ютерів і навіть мобільних телефонів. Їх не завозять насамперед через тотальне зубожіння населення — бо люди шукають насамперед те, що дешевше.

Отож це може подобатися чи ні, але наразі мусимо рахуватися із тим, що торгівля секонд-хендом дає роботу тисячам прикарпатців. По-своєму це дуже організований і структурований бізнес. Хоча, якщо казати чесно, то більшості зайнятих у ньому працівників він приносить скромні заробітки за, подекуди, на відкритих ринках у спеку і холод важку щоденну працю. Звичайно, можна одним махом і його зруйнувати, заколисуючи себе міфом про те, що всі кинуться купувати виключно нові одяг і взуття. і то лишень українські...

Надто спокусливо, щоб бути правдою?

Наведені головою Держкомпідприємства України М. Бродським цифри — мільйон робочих місць та 22 мільярди гривень доходів щороку — надзвичайно спокусливі. Спокусливі настільки, що, мабуть, багатьох справді здатні переконати в доцільності заплатити визначену урядом ціну — ліквідувати торгівлю секонд-хендом.

Але, як наголошують експерти, одяг тих окремих українських швейних фабрик, що мають потужні іноземні інвестиції, в їх фірмових магазинах коштує чомусь втроє дорожче за аналогічні нові вироби турецьких і китайських виробників. Це один із парадоксів, що гальмує розвиток вітчизняної економіки: Україна, маючи власні сировинні ресурси і чи не найдешевшу в Європі робочу силу, не спроможна шити одяг чи, як у випадку з Бурштинською ТЕС, виробляти електроенергію за прийнятною ціною — не лише для внутрішнього ринку, а й навіть для наших сусідів. Як відомо, Угорщина нинішнього року припинила купувати електроенергію в енергетиків Бурштина, бо вона просто надто дорога.

— Якщо влада хоче підтримати легку промисловість — нехай підтримує. Вживаний одяг не є конкурентом новим речам. Хай би краще навели лад із дешевим китайським одягом, який потрапляє в Україну контрабандою. Щодо секонд-хенду, то заяви про те, що його ввозять як давальницьку сировину, — неправда. Ми купуємо його за кордоном. Далі цей одяг проходить хімічну обробку. Коли ввозимо в Україну, його розмитнюють. Тобто кошти до бюджету йдуть. Тут ми отримуємо сертифікат із санстанції, який свідчить про те, що він безпечний, — розповів в інтерв’ю одній із львівських газет президент громадської організації «Асоціація секонд-хенду» Магер Таббаха. — Азаров заявив, що Україна не смітник, аби сюди ввозили непотріб типу секонд-хенду. Але у всіх європейських країнах є крамниці вживаного одягу, навіть у Британії чи Франції. То чому їх не може бути в Україні? Якщо людина має змогу придбати добротні нові речі, то вона не купуватиме вживаних. Але має бути вибір. Покупець повинен сам вирішувати, що він може купити нове, а що — на секонд-хенді. Якщо ви їдете на дачу, вам вистачить футболки і за дві гривні. Не всі ж можуть собі дозволити купувати костюми від Вороніна. До речі, наші депутати та міністри чомусь частіше ходять у костюмах від Бріоні, а не  у вітчизняних.
М. Таббаха також додав, що коли добробут зросте, то цей бізнес сам собою стане не таким вигідним, оскільки люди купуватимуть більше нових речей. А ще — що сьогодні сектор торгівлі вживаним одягом дає роботу понад двом мільйонам українців. Тобто вдвоє більше, ніж колись, у невизначеному майбутньому, за розрахунками
М. Бродського, можна було б створити робочих місць на підприємствах легкої промисловості.

Подейкують про те, що заборону ввезення секонд-хенду лобіюють не стільки швейні «магнати», скільки імпортери нового одягу низького і середнього цінових діапазонів. Саме їм начебто і стоять поперек горла магазини вживаного одягу, який, до речі, буває не такий уже й зношений. Серед «секонду» можна «нарити» і цілком нові речі. Люди, які орієнтуються, що, куди і в які дні завозять, часом одягнені стильніше за завсідників дорогих бутиків, у яких одяг — все те ж «made in China».

І. Гаврилюк: Спеціальний контроль — можливо... Але не заборона

За коментарем з цього приводу ми звернулися до президента компанії «Євромодуль» Ігоря Гаврилюка. Він відомий тим, що практично в полі на околиці Снятина з нуля спорудив одне із найсучасніших високотехнологічних підприємств області — завод покрівельних матеріалів. Але сам педагог за освітою, на початку 90-х років минулого століття він вимушено, через невелику вчительську зарплату, пішов у бізнес і починав його, як і багато наших краян, з торгівлі побутовими товарами і будівельними матеріалами, які привозив з Польщі. А далі торгував вживаним одягом. і цей сегмент бізнесу він зберіг дотепер, хоча особисто ним уже не керує, — на його гуртівню щотижня привозять партії вживаного одягу з Німеччини, який далі закуповують роздрібні торговці практично з усієї України — Буковини, Хмельниччини, навіть Дніпропетровщини.
— Почну, мабуть, з найочевиднішого, — сказав у коментарі «Галичині» ігор Гаврилюк. — Заборона торгівлі секонд-хендом насамперед призведе до того, що величезна кількість наших краян втратить роботу. Це не лише продавці на ринках, яких, звісно, найбільше. Це також і водії, в тому числі далекобійники, і вантажники, і робітники гуртівень. А якщо взяти лишень Прикарпаття, то потужна гуртівня вживаного одягу є, як відомо, в Долині, свої гуртівні мають Калуш та Івано-Франківськ, декілька підприємців займаються оптовим постачанням вживаного одягу з Європи у нас в Снятині. Водночас від закриття кордонів для секонд-хенду вітчизняні підприємства легкої промисловості нічого не виграють.

Люди, я в цьому переконаний, наразі не стануть більше купувати нових речей українського виробництва насамперед з двох причин. По-перше, тому, що справді високоякісний одяг вітчизняних брендів дорогий. Принаймні порівняно з середніми зарплатами і пенсіями. А якщо брати нові речі, які наші виробники пропонують за доступними цінами, то, як правило, постає друга проблема — вкрай низька якість. Вона не витримує жодної критики і, як не прикро це казати, конкуренції з навіть вживаними виробами з Європи. Бо коли беремо в руки нову блузку, спідницю чи чоловічі майку або ж «гольф» і бачимо, як торочаться необрізані нитки, зауважуємо криві шви й нерідко знаходимо навіть дірки, бо дві частини викрійки неакуратно зшили, то мимоволі вирішуємо, що краще вже купити річ із чужого плеча. Вона служитиме значно довше, ніж нова.
Безперечно, стежачи за висвітленням цієї теми у пресі, я читав коментарі, зокрема і тих керівників українських підприємств легкої промисловості, котрі акцентують увагу на тому, що під виглядом секонд-хенду відкривають магазини, в яких продають не вживані, а нові речі з колишніх колекцій. Та про те, що майже весь цей одяг потрапляє до нас контрабандою, бо якби за нього сплатили всі податки і мита, то він коштував би так само, як новий.

І цілком погоджуюся з тим, що магазини секонд-хенду мають торгувати виключно вживаними речами. Тобто цілком можливо, що в сфері торгівлі вживаним одягом має бути спеціальний контроль. Однак для цього у держави, починаючи від Держмитниці і закінчуючи службами, котрі так чи інакше контролюють заклади торгівлі безпосередньо на місцях, є достатньо інституцій, щоб налагодити цивілізований нагляд за цим сегментом бізнесу. І не вдаватися до заборони, через яку всі ми будемо позбавлені права вибирати, що нам купувати, — новий одяг, чи, можливо, через скруту, недорогий вживаний... Та водночас збережемо ті робочі місця, котрі створювалися важкою щоденною працею наших краян.