Із торішнього листопада українці живуть у постійному психологічному напруженні. Інформаційний простір нині перенасичений негативом. Але якщо в країні війна, то нарікати на новини не годиться, хоча можна їх просто ігнорувати. Втім, війна, розбомблені українські міста, численні загиблі, похорони молодих і мужніх воїнів — це реальність. Жорстока і необоротна. Сприймати її дуже складно й боляче. Закономірно, що дорослі намагаються відгородити від неї своїх дітей.

На Прикарпатті це ще сяк-так виходить, а от на сході України зробити це нереально. Ті дітлахи швидко подорослішали, бо вони бачили найжахливіше — смерть близьких, рідних, знайомих, руйнування рідних міст, квапливу втечу з рідного домуѕ Але діти з інших областей також бояться і тривожаться за долю України. Сучасні діти стали іншими буквально за кілька місяців. Вони без вагань віддають свої заощадження на потреби війська, пишуть солдатам зворушливі листи і моляться за мир у рідній країні. Тож яким є дитинство в умовах війни?

Не дитячі ігри

Спостережливі батьки констатують, що в цей надскладний для України період не лише діти змінилися, а й їхні ігри. Однією з найпопулярніших забав серед хлопчиків семи-восьми років є гра з оригінальною назвою «Хто вб’є Путіна?». Суть її проста, оскільки мета забавки випливає з її назви. Хлопчики бавляться, що воюють, захищають українські кордони та знешкоджують зовнішню загрозу. Дівчатка — лікують поранених.

"У дітей підвищується рівень тривоги, — зазначає методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Оксана Хомин. — Вони хвилюються, переживають. Беззаперечно, що їм дуже передається хвилювання їхніх батьків, педагогів. Всюди говорять про війну, антитерористичну операцію, вбивства, діти це чують і, звичайно, це їх непокоїть. Воно відбивається на всій життєдіяльності дитини: ігри стають більш спрямованими на війну, у дівчат — медичні, в хлопчиків — військові, змагальні".

А ще діти полюбили новини. Пані Оксана з Івано-Франківська розповідає, що в її семирічної донечки Софійки посилився інтерес до телевізійних новин, найбільше її цікавлять події в зоні АТО. А коли дорослі обговорюють ситуацію на сході, прислухається до їхньої розмови, прагне дізнатися деталі.

Психолог Оксана Хомин, зауважує, що для дітей не притаманна любов до новин, адже вони більше люблять розважальні передачі та мультики, проте в періоди, коли підвищується рівень тривоги, потребують інформації. Тому Оксана Василівна радить батькам самим подавати дітям достовірну інформацію.

«Батьки насамперед мають заспокоїти дітей, — роз’яснює фахівець. — Не треба їх обманювати, тому що вони все одно чують про все на вулиці від друзів, від педагогів. інформацію треба подавати повністю, але дозовано. Не треба говорити зайвого. Не треба розказувати ті жахіття, які можуть викликати в дитини стрес. Достатньо просто проінформувати дитину і впевнити її в тому, що у неї буде безпечне майбутнє».

Пані Наталя з Івано-Франківська розповідає, що її трирічний син Андрійчик також багато знає про події в Україні і подекуди шокує оригінальними й влучними фразами.

«Одного дня він прийшов з дитсадка, чую, промовляє тихо: «Отче наш! Отче наш!». Я його питаю: «Синочку, що ти робиш?» А він мені: «Молюся, щоб Путін вмер». У свої три роки він знає чітко, що Порошенко — то Україна, а Путін — Росія», — ділиться жінка.

А от маленькій Олечці — два роки, вона лише починає говорити, але коли бачить синьо-жовтий прапор, промовляє: «Слава Україні!». Є й такі вундеркінди, які в три рочки навіть знають Державний Гимн. Торік ніхто й не думав, що такий вияв патріотизму можливий. 

Складні запитання

Вчитель початкових класів Івано-Франківської школи-садка ім. Софії Русової Любов Трощинська констатує, що сучасні діти цікавляться всім і не бояться запитувати про все, що їх цікавить.

«Коли ми з ними говорили про анексований Крим, це ще було минулого навчального року, вони запитували, а чому ви показуєте, що Крим належить до України, якщо він уже не наш? і я їм пояснюю, що Крим — Україна, просто тимчасово захоплений іншою державою. Діти тепер не комплексують, як ми колись: можна про це запитати у вчительки чи ні? Вони чують незнайоме слово і моментально запитують про нього», — зазначає педагог.

Те, що сучасні діти не бояться запитувати дорослих про все, зрозуміло. Важливіше знати, як правильно відповідати дітям на їхні несподівані запитання.

Любов Трощинська радить дорослим відповідати обережно, щоб не травмувати ще не надто стійку дитячу психіку.

«Коли мої учні розпитували мене про війну, я пояснила їм, що якби всі дотримувалися десяти Божих заповідей, воєн не було б», — поділилася досвідом вчителька.

Психолог Оксана Хомин наголошує, що відповіді на складні дитячі запитання залежать від їхнього віку. Меншим дітям потрібно говорити більш простіше і загально. Старшим дітям можна розповідати більше деталей.

«Тепер діти дізналися значення багатьох слів, яких не знали до цих військових подій, — констатує фахівець. — Вони вже знають, що таке бомбардування, артилерія, міни. Тобто ті слова, які не були характерними для їхнього лексикону в мирний час. Звичайно, вони про все це запитують своїх батьків. Важливо доносити до них інформацію правдиво й щиро, щоб діти довіряли і вірили. Чим менше батьки будуть панікувати, тим менше панікуватимуть діти».

За словами психолога, її найбільше вражають фрази дітей, батьки яких пішли воювати.

«Діти дуже переживають за своїх батьків і запитують у мами: коли тато повернеться? Для них важливо знати, що батько все-таки повернеться з війни живим, тому що вони знають, що війна може закінчитися тим, що їхній батько загине, — роз’яснює Оксана Хомин. — Для дитини страх смерті є найбільшим з усіх страхів. Він з’являється приблизно із шести-семи років. Отож дитина розуміє, що батько може не повернутися з війни і тому весь час може запитувати маму: коли тато повернеться, а тато повернеться здоровим? Ці запитання є для дитини важливими і важливо дитину заспокоїти, підтримати». 

Впливи війни

Психологи одноголосно говорять про те, що дітям, котрі перебували в епіцентрі бойових дій, на власні очі бачили руйнування рідного міста, будинку, смерті людей, чули вибухи, будуть характерні психологічні травми. З ними доведеться працювати психологам, психотерапевтам. 

"Діти, які пережили обстріли, які втратили домівки, які були змушені під обстрілами втікати з рідного міста, пережили дуже важкі психологічні травми, — консультує методист обласного центру практичної психології і соціальної роботи. — Їм необхідна спеціалізована психологічна і навіть медична допомога. Звичайно, це не минеться безслідно для них. А нині їм дуже важко переживати ці події. Дуже багато залежить від дорослих. Якщо мама з дитиною виїжджає із зони антитерористичної операції, вона повинна пояснити, що вони будуть мати де жити, що їсти і в що одягнутися. Дитину потрібно заспокоїти, дати їй якусь опору на майбутнє. Діти, котрі перебувають тут, повинні знати, що війна закінчиться і все буде добре. Глибоку психологічну травму матимуть ті діти, батьки яких поїхали воювати та загинули, або стали інвалідами. На психологів чекає нелегка робота, і не на один рік. Навіть після закінчення військових дій їм треба буде дуже довго працювати для того, щоб відновити психологічний комфорт і в сім’ях, і в навчальних закладах..."

Мама другокласниці Оксана переконана, що батьки повинні дбати про те, аби їхні малі діти не перенасичувалися негативною інформацією про воєнні події, оскільки вона згубно впливає на їхню психіку.

«Коли, наприклад, показують нову порцію сумних новин, треба їх переключати на інші теми. Проте все ж цілковито уберегти їх від новин із зони АТО неможливо, бо живемо у час війни. і, зрештою, ці події будуть вписані в українську історію, про них вони все одно дізнаються — раніше чи пізніше», — переконана жінка.

Покоління сили

Психологи констатують, що це покоління дітей в майбутньому буде дуже сильним, адже війна загартовує.

«Те покоління, яке зростало під час Другої світової війни, отримало статус «діти війни». Однозначно, що ця війна відбилася на всьому житті тих людей. Вони пам’ятають голод, обстріли, смерть... І ця війна відіб’ється на подальшому житті сучасних дітей. Під час таких подій завжди відбувається переоцінка цінностей: такі діти більше цінуватимуть життя, а дорослими будуть по-іншому мислити. Раніше ми собі не уявляли, що Україна може воювати, а коли наші діди говорили, що головне, аби був мир, не було війни, то для нас це було дивно і далеко. Для цього ж молодого покоління це вже дуже актуально. Спрогнозувати однозначно, якими вони будуть, не можна. Але це їх однозначно загартує», — коментує Оксана Хомин.

Листи надії

Але попри все дитинство триває, хоча і з відбитком тривоги. Проте не варто забувати, що діти вміють легко переключати свою увагу, дорослим головне не показувати своїх переживань. Хоч не переживати, коли в твоїй країні точаться справжні військові дії, — надреально. Але якщо ти мама чи тато, то зробиш все для того, щоб уберегти своїх чад від негативного впливу жорстокої реальності. Спершу, напевно, треба ізолювати своїх непосидючих і допитливих дітей від телевізора.

«Непогано буде, якщо діти будуть писати листи для солдатів, виготовляти власноруч пам’ятні сувеніри для них. Добре спрямувати енергію дітей в русло активної діяльності, яка матиме характер підвищення національної свідомості дитини, формування громадянської культури, підтримки свого народу, своєї нації. Дуже добре запропонувати дітям якусь цікаву літературу на відповідну тематику, тобто зацікавити їх читанням. Можливо, — якісь фільми, в яких розгортаються схожі події, звичайно, із позитивним завершенням. Але найкраще, щоб діти переключалися на ігри. Батьки дуже часто, відпускаючи дітей гуляти, не цікавляться, в які ігри вони грають. Однозначно, що діти під час війни грають у війну. Батьки можуть задати напрям ігор, дати дітям м’яч і сказати — грайте у футбол. Батьки мають відволікати дітей від теми війни, військових дій, смерті, загибелі людей», — констатує Оксана Хомин.

У наш час, коли інформація лунає звідусіль, уберегти своїх дітей від неї — дуже важке завдання, виконати яке майже неможливо, хіба що треба ізолювати їх від зовнішнього світу. Проте це не дасть їм жодної користі, хіба що трішки заспокоїть самих батьків. Тому найголовніша порада — спілкуватися зі своїми дітьми, дізнаватися, про що вони переживають, і допомагати їм це пережити. За потреби по допомогу можна звернутися і до психолога.

Галичина