Краще один раз побачити, ніж сім разів почути — вирішили працівники служби у справах дітей Калуської міської ради та правоохоронці міста.
Й організували “проблемним” підліткам екскурсію в Івано-Франківський слідчий ізолятор. Після години не вельми романтичних оглядин юні правопорушники на власні очі переконалися, що за високим муром зовсім не так весело, як це часом показують у кіно.

Крадіжки, хуліганство, бійки — найтиповіші правопорушення сучасних підлітків. Причини такої поведінки — найрізноманітніші: комусь не пощастило, і він народився у неблагополучному районі; у когось родичі мають тюремний досвід; за кимось не дивляться батьки, а у когось — просто важкий характер. А от перспективи так званих важких дітей однакові — велика ймовірність опинитися за гратами.
Відчути на собі тюремні будні мали нагоду минулої п’ятниці одинадцятеро калуських школярів 14-16-ти років. Серед них — і ті самі “проблемні”, і ті, хто просто легко піддається впливові однолітків, і кілька хлопців, на думку яких, екскурсія у тюрму — лише цікава прогулянка.
— Цьогоріч організувати поїздку було надзвичайно складно, оскільки батьки не хочуть відпускати дітей. Причому навіть тих, які вже мають певні проблеми із законом, — стверджує головний спеціаліст Служби у справах дітей Калуської міської ради Олександр Кадоб’янський. — Аргументація у кожного — різна. Але насильно, звісно ж, ніхто нікого не повезе. Між тим, ще кілька років тому ситуація була абсолютно іншою: батьки самі просили показати їхнім дітям тюрму зсередини, а часом і самі брали участь у таких “екскурсіях”. Так, востаннє ми їздили два роки тому (загалом це — вже п’ята подібна поїздка. — Авт.) — у виправну колонію для неповнолітніх, що на Львівщині. Дітей назбиралося стільки, що довелося замовляти додатковий автобус.
Звісно ж, такі мандрівки — це не розвага, і до них потрібно підходити з усією серйозністю. Слідчий ізолятор — ще не тюрма, але вже і не дім. Тут — свій режим, свої умови і правила, яких кожен мусить дотримуватися. Важливо, щоб підлітки це зрозуміли. А заодно — усвідомили, що потрапити за грати легко, а от виправити ситуацію — значно складніше.

Життя за розкладом
До Івано-Франківська калуські “туристи” добралися швидко та без пригод. Дорогою хлопці жваво спілкувалися між собою та загалом мало цікавилися тим, що їх чекає в обласному центрі. Думки були спрямовані до більш близького: пошвидше б додому та, коли, нарешті, можна буде запалити цигарку. Між тим, палити — суворо заборонено, а мандрівка обіцяла забрати кілька годин.
Значно серйознішими хлопці стали вже на подвір’ї слідчого ізолятору. Тут, схоже, і починається інше життя. Найперше впали у вічі міліціянти з собаками та люди із різноманітними сумками та пакунками. Перші — виконують свою щоденну роботу. Інші — носять передачі рідним, намагаючись хоч таким чином допомогти.
Калушан зустрів підполковник Іван Гурик, який працює з ув’язненими та засудженими неповнолітніми. Сьогодні він — у незвичній, проте, значно приємнішій, ролі екскурсовода.
— Ви маєте унікальну нагоду побачити, у яких умовах утримуються діти та дорослі, порівняти своє життя із їхнім, зрештою, подумати, чи варте дрібне хуліганство або крадіжка вашої свободи, — одразу ж налаштував на серйозний лад підполковник. — У принципі, у нас є все: школа, клуб, спортзал, місце для прогулянок та окремі камери. Є також книги і телевізор. От тільки усе це — за розкладом. А для порушників — карцер.
Усі ці “зручності” калуські підлітки побачили вже за кілька хвилин. З’ясувалося, що школа — це кілька не вельми просторих класів, де учителі добровільно-примусово вчать ув’язнених елементарного — читати, рахувати і писати. До свят готують вистави. Для таких урочистих подій, а також для перших і останніх дзвоників, відкритих уроків та нечастих концертів у СІЗО є спеціальний клуб.
Одну годину на день ув’язнені можуть використати для прогулянки. Свіжим повітрям можна подихати в одній із кількох ідентичних кімнат під відкритим небом. У цих двориках, єдиною покрівлею яких є металеві решітки, для ув’язнених облаштовані лавочки, бруси і турнік. Місця для ходьби — обмаль.
Утім, якщо гуляти можна щодня, то спортзал — лише у вихідні. Єдине задоволення тут — настільний теніс. На стіні є також кільце для баскетболу, проте, використовують його, очевидно, не часто.
— У слідчому ізоляторі проведено кабельне телебачення, — розповів Іван Гурик. — Дорослі можуть дивитися, що хочуть. А от програми для неповнолітніх обираємо ми. Заборонено, зокрема, дивитися різні бойовики та насильницькі фільми. Час для перегляду — також обмежено. Заборонено також використовувати мобільні телефони. А побачення з рідними – хіба що раз на місяць, і тільки з дозволу суду чи слідчого. Без обмеження — лише передачі.
Загалом режим у нас суворий: підйом о 6-ій ранку; 20 хвилин на вбирання та 10 — на заправку ліжок. Півгодини відведено на сніданок. Далі — година прибирання приміщень, ранкова перевірка та перегляд телепередач. Пообідавши, хлопці можуть сходити у бібліотеку та послухати новини по радіо. Вільний час передбачено уже після вечері — до 20.00. Перед сном дозволено ще годину подивитися телевізор. Але не пізніше, ніж до 21.30. Через півгодини — загальний відбій.
Для порушників передбачене виховання карцером — одиночною камерою, у якій є лише умивальник, туалет, маленький столик і ліжко. Цієї “тюрми у тюрмі” арештанти уникають усіма силами. Адже всього кілька днів такого ув’язнення, стверджують правоохоронці, здатні звести людину з розуму.

У СІЗО — троє калушан
Утім, найбільший інтерес у хлопців викликали камери з ув’язненими. Заглядали — в усі. В одній із них, серед шести неповнолітніх злочинців, за словами начальника відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Калуського райвідділу міліції Тараса Бульби, рішення суду чекає і 14-річний калушанин.
— Хлопець потрапив у СІЗО після низки крадіжок ще у січні. 14 років йому виповнилося лише кілька місяців до цього. Окрім нього, з Калуша тут є ще двоє хлопців. Один із них попався на крадіжці кольорового металу, який згодом продав за 150 гривень. Інший (він серед них найстарший — 17 років. — Авт.) — за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Після вироку суду цих хлопців чекає виховна чи виправна колонія.
Загалом, як повідомив “Вікнам” Іван Гурик, на сьогодні у СІЗО перебуває 12 неповнолітніх із області. Троє із них, як уже зазначалося, — з нашого міста. Проте, стверджує підполковник, в останні роки підлітків-правопорушників поменшало. Для прикладу, у 2001 році у СІЗО нараховувалося 60 неповнолітніх.
Натомість у Калуші підліткова злочинність не зменшується. Так, за словами Тараса Бульби, за два місяці цього року було зареєстровано п’ять злочинів, які скоїли неповнолітні, тоді як за аналогічний період минулого року — два. Серед правопорушників — найбільше школярів: 17 — у 2008 році та 13 — у 2009.
Після півгодинної екскурсії вузькими коридорами слідчого ізолятору, хлопці помітно посерйознішали. Спочатку трохи несміливо, а потім — усе впевненіше почали запитувати про тюремні будні, довічно ув’язнених та перспективи тих, хто уже відбув термін за гратами.
— Це не курорт і не санаторій, — підсумував Іван Гурик. — Повірте, що дітям тут дуже важко. Адже вдома ви можете поспілкуватися, поділитися своїми проблемами з батьками чи друзями. А тут — чужі люди, інші правила.
Загалом, упевнені організатори поїздки, підлітки зроблять певні висновки із цієї не зовсім традиційної екскурсії. Досягненням буде вже навіть те, якщо бодай хтось із них задумається над своєю поведінкою та проаналізує свої вчинки. Адже у кожного у житті бувають помилки, і деякі з них ще можна виправити.
У тому, що такі екскурсії дають певний позитивний ефект, переконана і шкільний психолог ЗОШ №10 Оксана Гринькевич, за словами якої, можна багато розповідати про відповідальність за протиправні дії, але краще, щоб схильний до злочину підліток хоч раз подивився, як живеться тим, хто переступив межу закону.
— Схильні до злочинів діти найчастіше навіть не замислюються про наслідки своїх дій, — стверджує Оксана Гринькевич. — Дехто з них навіть вважає, що відповідальністю за скоєне, просто лякають, що “за гратами” живеться дуже добре, навіть хизуються, що хотіли б потрапити у тюрму. Однак, насправді, побувавши на “екскурсії” у слідчому ізоляторі чи у виховних колоніях для неповнолітніх, діти починають сприймати це по-іншому. Відчувши атмосферу неволі: відсутність батьків, дому, родини, життя за чітким розпорядком дня, обмеження свободи, вони стараються змінювати свої соціальні і особистісні цінності з негативних на позитивні, по-іншому відноситись до рідних, сім’ї, друзів. Вони усвідомлюють, що за скоєння злочину обов’язково наступає відповідальність. Однак, тут доречно подумати і про ще одне: чи приємні такі “відвідини” тим, хто скоїв злочин і несе за нього відповідальність?